— Ваша милосте, я помітив би різницю, — палко запевнив я. — Я сам едема ру.
Мовчання. Обличчя Мелуан виражало то отетерілий шок, то недовіру, то лють, то огиду. Вона зіп’ялася на ноги, набула на мить такого вигляду, ніби зібралася в мене плюнути, а тоді напружено вийшла за двері. Залунав брязкіт: її особиста охорона виструнчилася й пішла за нею, коли вона покинула зовнішні кімнати.
Алверон продовжив дивитися на мене. Його обличчя стало суворим.
— Якщо це жарт, то жарт кепський.
— Це не жарт, ваша милосте, — запевнив я, борючись зі своїм норовом.
— А чому тобі видалося необхідним це від мене приховувати?
— Я цього не приховував, ваша милосте. Ви й самі кілька разів згадували, що я аж ніяк не народився шляхтичем.
Він сердито вдарив по бильцю свого крісла.
— Ти знаєш, про що я! Чому ти ніколи не згадував, що належиш до ру?
— На мою думку, причина доволі очевидна, ваша милосте, — напружено сказав я, намагаючись не випльовувати слів. — Слова «едема ру» надто сильно пахнуть для багатьох ніжних носиків. Ваша дружина виявила, що цього запаху не перебивають її парфуми.
— Моя пані мала негативний досвід із ру в минулому, — сказав мейр замість пояснення. — Тобі незле було б узяти це до уваги.
— Я знаю про її сестру. Про трагічну ганьбу її родини. Втекти й покохати мандрівного артиста. Який жах, — саркастично промовив я, і все моє тіло защипало від пекучого гніву. — Розум її сестри є окрасою всієї родини, не те що дії вашої дружини. Моя кров не менш цінна, ніж кров будь-якої іншої людини, і цінніша, ніж кров багатьох. А якби це й було не так, то ваша дружина не має права поводитися зі мною так, як повелася.
Алверонове обличчя посуворішало.
— Я вважаю, що вона має право поводитися з тобою як забажає, — сказав він. — Твоя раптова заява її просто вразила. Зважаючи на те що вона відчуває до вашого драного брата, я думаю, що вона демонструвала унікальну витримку.
— Гадаю, їй гірко від правди. Язик мандрівного артиста вклав її в ліжко швидше, ніж її сестру.
Ледве це вимовивши, я зрозумів, що зайшов надто далеко, і зціпив зуби, щоб, бува, не бовкнути чогось іще гіршого.
— На цьому все, — оголосив Алверон із холодною офіційністю. Очі в нього були категоричні й сердиті.
Я пішов з усією сердитою гідністю, на яку був здатен. Не тому що мені більше нíчого було сказати, а тому що якби я залишився бодай на секунду довше, то мейр викликав би варту, а я не бажав іти з нею.
Розділ сто сороковий. Справедливі винагороди
Наступного ранку, коли я саме вдягався, прибув хлопчик-гонець, який приніс грубий конверт із печаткою Алверона. Я сів біля вікна і знайшов усередині кілька листів. У першому було написано:
Квоуте!
Я подумав і вирішив, що з огляду на послуги, які ти мені надав, твоя кров важить украй мало.
Однак моя душа прив’язана до іншої, чий комфорт мені дорожчий за власний. Я сподівався залишити тебе на службі, та не можу. Ба більше, позаяк твоя присутність викликає в моєї дружини суттєве занепокоєння, я мушу попросити тебе повернути мій перстень і покинути Северен, щойно матимеш змогу.
Я припинив читати, звівся на ноги й відчинив двері до своїх кімнат. У коридорі виструнчилися двійко вартових Алверона.
— Пане! — озвався один із них, придивившись до напіводягненого мене.
— Просто перевіряю, — запевнив я, а тоді зачинив двері.
Повернувся на своє місце та знов узяв листа.
Що ж до питання, яке призвело до цієї прикрої ситуації, то я вважаю, що ти діяв в інтересах мене самого й Вінтасу в цілому. Ба більше, цього ранку я дістав повідомлення про те, що в Левінширі двох дівчат повернув рідним рудоволосий «джентльмен», на ім’я Квоут.
Пропоную тобі таку винагороду за численні послуги:
Перше — цілковите помилування у зв’язку з убивствами, які ти скоїв біля Левіншира.
Друге — акредитив, що надає можливість користуватися моїми заощадженнями для оплати навчання в Університеті.
Третє — документ, що надає тобі право подорожувати, музикувати й виступати де завгодно на моїх землях.
І останнє: дякую.
Мейршон Леранд Алверон
Я просидів кілька довгих хвилин, спостерігаючи за пурханням пташок у саду за моїм вікном. У конверті містилося саме те, про що писав Алверон. Акредитив був справжнім витвором мистецтва, підписаним і запечатаним у чотирьох місцях Алвероном і його головним казначеєм.