— Насмішку я можу витерпіти, — з полегшенням зауважив я. — З мене насміхались і кращі за неї.
— То було сто років тому, — відповів Бредон. — Ситуація змінилася. Проблема була в тому, що коли дерев’яні персні стали вважати насмішкою, вони почали ображати деяких слуг. Не варто ображати свого головного конюха, тож не варто й надсилати йому дерев’яний перстень. Але якщо він не діставатиме дерев’яного персня, то цей перстень може образити твого кравця.
Я кивнув на знак розуміння.
— І так далі… Урешті дерев’яні персні почали ображати всякого.
Бредон кивнув.
— Мудра людина старається зберігати прихильність слуг, — продовжив він. — Навіть хлопчина, який приносить тобі вечерю, може зачаїти образу, а навіть найнижчим із них доступна тисяча непомітних варіантів помсти. Нині дерев’яні персні взагалі не використовуються. Про них, напевно, остаточно забули б, якби їх не використовували як сюжетний хід у кількох п’єсах.
Я поглянув на перстень.
— Отже, я нижчий за хлопчину, який забирає помиї.
Бредон зніяковіло прокашлявся.
— Насправді навіть більше, — він показав рукою. — Для неї це означає, що ти взагалі не людина. Ти не вартий того, щоб мати тебе за людську істоту.
— А… — відповів я. — Зрозуміло.
Я насунув дерев’яний перстень на палець і стиснув кулак. Правду кажучи, сів він вельми незле.
— Таких перснів не носять, — збентежено сказав Бредон. — Насправді це перстень зовсім іншого штибу, — він із цікавістю поглянув на мене. — У тебе часом не зберігся перстень від Алверона?
— Узагалі-то, він попросив його повернути, — я взяв зі столу лист від мейра й так само передав його Бредонові.
— Щойно матимеш змогу, — процитував Бредон, сухо реготнувши. — Це говорить значно більше, ніж видається, — він відклав листа. — І все ж так, мабуть, краще. Якби ти залишився в його ласці, то став би для них полем бою — горошинкою перцю між нею-ступкою й ним-товкачем. Вони знищили б тебе своїми чварами.
Його погляд знову пурхнув до дерев’яного персня в мене на долоні.
— Вона часом не віддала його тобі особисто? — з надією поцікавився Бредон.
— Надіслала його з гонцем, — я тихо зітхнув. — Вартові теж це бачили.
У двері постукали. Я відповів, і хлопчина-гонець вручив мені листа.
Я зачинив двері й поглянув на печатку.
— Лорд Превек, — пояснив я.
Бредон похитав головою.
— Присягаюся, ця людина щомиті, коли не спить, або тулить вухо до чиєїсь замкової шпарини, або пхає язика комусь у дупу.
Я, захихотівши, відкрив листа і швидко його проглянув.
— Він просить повернути свій перстень, — оголосив я. — Ще й літери розмазав: навіть не чекав, коли чорнило висохне.
Бредон кивнув.
— Поза сумнівом, чутки ширяться. Було б не так погано, якби вона не мала міцних позицій по праву руку від Алверона. Але вона їх має й чітко висловила свою думку. Всякий, хто поведеться з тобою краще, ніж із собакою, сам неодмінно стане об’єктом презирства, яке вона відчуває до тебе, — він помахав її листом. — А такого презирства вистачить на всіх — можна не боятися, що комусь його стане замало.
Бредон жестом показав на миску з перснями й сухо, невесело реготнув.
— А ти саме почав діставати й трохи срібла…
Я підійшов до миски, відшукав його перстень і простягнув йому зі словами:
— Заберіть це.
На обличчі Бредона відобразився біль, але він навіть не спробував забрати перстень.
— Невдовзі я поїду, — продовжив я. — І мені дуже не хотілося б, щоб вас очорнив зв’язок зі мною. Я зовсім не можу віддячити вам за надану допомогу. Найменше, що я можу зробити, — це допомогти звести до мінімуму шкоду для вашої репутації.
Бредон завагався, а тоді заплющив очі й зітхнув. Переможено знизав плечима й забрав перстень.
— О! — вимовив я, раптом пригадавши ще дещо. Підійшов до стосу наклепницьких історій і витягнув сторінки, на яких описувались його язичницькі веселощі. — Можливо, це видасться вам кумедним, — пояснив я, передаючи сторінки Бредону. — А тепер вам, мабуть, варто піти. Навіть перебування тут не може йти вам на користь.
Бредон зітхнув і кивнув.
— Вибач, що це не склалося краще для тебе, мій хлопчику. Якщо коли-небудь вернешся до цих місць, зазирни до мене без вагань. Такі речі рано чи пізно вщухають, — його погляд досі тягнувся до дерев’яного персня на моєму пальці. — Його справді не варто носити далі.