Коли він пішов, я виловив із миски золотий перстень від Стейпса, а також залізний від Алверона. Тоді вийшов у коридор.
— Зараз я завітаю до Стейпса, — ґречно пояснив я вартовим. — Ви були б не проти мене супроводити?
Вищий на зріст кинув погляд на перстень у мене на пальці, а тоді позирнув на свого супутника й буркнув на знак згоди. Я розвернувся на підборах і пішов. За мною, не відстаючи, йшов мій супровід.
***
Стейпс провів мене до своєї вітальні й зачинив за мною двері. Його кімнати були навіть вишуканіші за мої та значно краще обжиті. Також я побачив на столику неподалік велику миску з перснями. Всі вони були золоті. Видно було лиш один залізний перстень — від Алверона, і його Стейпс носив на пальці.
Стейпс, може, і скидався на бакалійника, зате мав гострі очі. Він одразу помітив перстень у мене на пальці.
— Отже, вона це зробила, — похитав він головою. — Його справді не варто носити.
— Мені не соромно за те, хто я такий, — відказав я. — Якщо це перстень едема ру, я його носитиму.
Стейпс зітхнув.
— Усе не так просто.
— Знаю, — сказав я. — Я прийшов сюди не ускладнювати тобі життя. Чи не міг би ти повернути це мейрові за мене? — я передав йому перстень Алверона.
Стейпс поклав його в кишеню.
— А ще хотів повернути оце, — вручив йому два персні, які мені дав він сам. Один — із яскравого золота, один — із білої кістки. — Не хочу розпалювати ворожнечу між тобою й новою дружиною твого господаря.
Стейпс кивнув і підняв золотий перстень.
— Ворожнеча розгорілася б, якби ви залишили собі цей, — зауважив він. — Я на службі в мейра. Тому маю зважати на придворні ігри.
Відтак він простягнув руку і взявся за мою долоню, а тоді втиснув у неї кістяний перстень.
— Але цього мій обов’язок перед мейром не стосується. Це — борг між двома людьми. Придворні ігри на таке не впливають, — Стейпс зазирнув мені в очі. — І я наполягаю: залиште його собі.
***
Повечеряв я пізно, сидячи сам у своїх кімнатах. Поки вартові ще терпляче чекали за дверима, уп’яте прочитав лист від мейра. Щоразу сподівався знайти в його формулюваннях якесь приховане милосердя. Але його там просто не було.
На столі лежали різноманітні папери, які надіслав мейр. Я виклав поряд із ними вміст свого гаманця. У мене були два золоті рояли, чотири срібні нобли, вісім із половиною грошів і чомусь один модеґанський стрелум, хоч я навіть під страхом смерті не зміг би згадати, де його роздобув.
Загалом вийшло трохи менше восьми талантів. Я склав гроші поряд із паперами Алверона. Вісім талантів, помилування, документ артиста й оплата мого навчання в Університеті. Доволі значна винагорода.
І все ж я мимоволі відчув себе серйозно обділеним. Я врятував Алверона від отруєння, викрив зрадника при його дворі, здобув йому дружину й позбавив його дороги стількох небезпечних людей, що й сам полічити не міг.
І попри все це я таки залишився без покровителя. Навіть гірше: у його листі не було жодної згадки про амірів, жодної згадки про підтримку, яку він обіцяв мені надати в їхніх пошуках.
Але скандал тут нічого не дав би, зате міг би багато чого мене позбавити. Я знову наповнив гаманець і засунув Алверонові листи в потаємне відділення у футлярі лютні.
Також я поцупив три книжки, які приніс із бібліотеки Кодікуса, позаяк ніхто не знав, що вони в мене, і висипав миску з перснями в маленьку торбинку. У шафі зберігалося дві дюжини вишукано пошитих костюмів. Вони коштували чималу суму, але були не надто транспортабельні. Я забрав два з гарніших костюмів, а решту лишив висіти.
Наостанок я почепив на пояс Цезуру та зробив зі свого шейда довгий плащ із каптуром. Ці два предмети надавали мені впевненості в тому, що час, проведений у Вінтасі, був не зовсім змарнований, хоч я і здобув їх самотужки, без Алверонової допомоги.
Я замкнув двері, загасив лампи й виліз із вікна в сад. Відтак замкнув вікно шматком гнутого дроту й зачинив за собою віконниці.
Дрібне хуліганство? Може, й так, але я геть не хотів, щоб мене випровадила з маєтностей мейрова охорона. До того ж, уявивши, як вони ламатимуть собі голови над моєю втечею, я мимоволі захихотів, а сміх корисний для травлення.
***
Я вибрався з маєтностей, нікому не потрапивши на очі. Мій шейд добре годився для скрадання в темряві. Після годинних пошуків я знайшов у Нижньому Северені зачухану майстерню палітурника.
Він був несимпатичним хлопакою з мораллю здичавілого пса, але стос наклепницьких історій, які шляхта надсилала до моїх кімнат, дійсно його зацікавив. Він запропонував мені за все чотири ріли, а також пообіцяв десять грошів за кожен примірник книжки, який продасть після того, як вони вийдуть друком. Я виторгував у нього шість рілів і шість грошів за примірник, і ми потиснули один одному руки. Я покинув його майстерню, спалив договір і двічі помив руки. Одначе гроші таки залишив собі.