Опісля я продав обидва вишукані костюми, а також усі книжки Кодікуса, крім однієї. Зібравши таким чином гроші, провів наступні кілька годин у доках і відшукав корабель, що наступного дня відпливав до Юнпуя.
Коли на місто опустилася ніч, я почав блукати верхніми районами Северена, сподіваючись натрапити на Денну. І, звісно, не натрапив. Я здогадувався, що вона вже давно зникла. Будь-яке місто здається інакшим, коли десь у ньому є Денна, а Северен здавався пустотілим, наче порожнє яйце.
За кілька годин безплідних пошуків я зайшов до борделю біля доків і випив у тамтешній пивниці. Ніч була не зі жвавих, і дамочки там нудилися. Тож я замовив випивки всім, і ми поговорили. Я розповів кілька історій, а вони послухали. Я зіграв кілька пісень, а вони поаплодували. Відтак я попросив про послугу, а вони засміялися й довго не могли зупинитися.
Тож я висипав торбинку перснів у миску й залишив їх на шинквасі. Невдовзі дамочки почали приміряти їх і сперечатися через те, кому дістануться срібні. Я ще раз замовив усім випивки й пішов у трохи кращому настрої, ніж прибув.
Після цього я повештався без пуття і врешті знайшов невеличкий громадський сад біля краю Прямовису з краєвидом на Нижній Северен. Ліхтарі внизу палали жовтогарячим сяйвом, але то там, то тут миготіли зеленувато-блакитні й багряні газові світильники чи симпатичні лампи. Це було так само приголомшливо, як тоді, коли я побачив це вперше.
Поспостерігавши за цим видовищем якийсь час, я усвідомив, що не сам. За кілька футів від мене притулився до дерева немолодий чоловік, який подібно до мене дивився на вогні внизу. Від нього тягнувся легкий і доволі приємний аромат пива.
— А воно гарно, нє хіба? — озвався він. Із його акценту було зрозуміло, що це робітник із доків.
Я погодився. Якийсь час ми мовчки споглядали миготливі вогні. Я стягнув із пальця дерев’яний перстень і замислився, чи не жбурнути його з кручі. Тепер же, коли на мене хтось дивився, я зловив себе на думці, що цей жест дещо дитячий.
— Кажуть, відсіля шляхтич може обісцяти пів Северена, — невимушено сказав робітник.
Я сховав перстень у кишені шейда. Хай буде сувеніром.
— Хіба що лінивий, — відповів я. — Ті, яких зустрічав я, можуть посцяти значно далі.
Розділ сто сорок перший. Зворотна подорож
Дорогою назад до Університету доля мені сприяла. Вітер був добрий, і все минуло напрочуд спокійно. Моряки чули про мою зустріч із Фелуріян, тож я протягом усієї мандрівки насолоджувався сякою-такою славою. Я зіграв їм пісню, яку написав про це, а саму історію розповідав десь у половині випадків, коли мене про це просили.
Також я розповів їм про свою подорож до адемів. Попервах вони геть їй не вірили, та відтак я показав їм меч і тричі перекинув їхнього найкращого борця. Опісля моряки почали плекати до мене інакшу повагу й суворіші, чесніші дружні почуття.
Дорогою додому я дізнався від них чимало. Вони розповідали мені морські історії й підказували назви зірок. Говорили про вітер, воду й бабів, перепрошую, жінок. Намагалися навчити мене морських вузлів, але я не мав хисту до цього, хоч, як виявилося, можу гарно їх розв’язувати.
Загалом було дуже приємно. Дружні почуття моряків, спів вітру серед такелажу, запах поту, солі й дьогтю. За ті довгі дні все це поволі притлумило досаду, яку я відчував через те, як кепсько обійшлися зі мною мейр Алверон і його любляча дружина.
Розділ сто сорок другий. Удома
Урешті ми пристали до берега в Тарбієні, а там моряки допомогли мені знайти дешеве місце на вітрильнику, що плив угору течією річки у напрямку Аніліна. Два дні по тому я зійшов на берег в Імрі й пішки подався до Університету, тимчасом як небо забарвили перші блакитні промені світанку.
Я ніколи в житті не мав нічого подібного до дому. Малим я зростав у дорозі, нескінченно мандруючи зі своєю трупою. Дім — то було не місце. То були люди й фургони. Згодом, у Тарбієні я мав таємне місце на стику трьох дахів, які давали мені прихисток від дощу. Там я спав і ховав кілька дорогоцінних речей, але на дім це геть не було схоже.