Через це я ніколи в житті не насолоджувався відчуттям повернення додому після мандрівки. Уперше воно прийшло до мене в той день, коли я перетинав Ометі й відчував під ногами знайоме каміння мосту. Діставшись найвищої точки його широкої дуги, я побачив, як із-поміж дерев попереду здіймається сірий силует Архівів.
Відчувати під ногами вулиці Університету було втішно. Мене не було там три чверті року. До певної міри здавалося, ніби мене не було значно довше, та при цьому все там видавалося таким знайомим, що можна було подумати, ніби не минуло майже ні хвилі.
Коли я дістався до закладу Анкера, година ще була рання, і його парадні двері були зачинені. Я ненадовго замислився, чи не пролізти до свого вікна, а тоді передумав, бо ніс із собою футляр із лютнею, дорожню торбу й Цезуру на додачу.
Натомість я попрямував до Стаєнь і постукав у двері Сіммона. Було рано, і я знав, що розбуджу його, але мені кортіло побачити знайоме обличчя. Почекавши одну коротеньку хвильку й не почувши нічого, я постукав ізнову, вже гучніше, і спробував усміхнутися найзухвалішою усмішкою, на яку був здатен.
Сім відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі — червоні від недосипання. Він осоловіло витріщився на мене. Якусь мить його лице не виражало нічого, а тоді він кинувся на мене із задушливими обіймами.
— Почорніле тіло Господнє, — проказав він. Досі не чув від нього таких міцних висловів. — Квоуте! Ти живий.
***
Сім трохи поплакав, тоді покричав на мене, а відтак ми посміялися й усе владнали. Треп, схоже, стежив за моїми мандрами уважніше, ніж я думав. Відповідно, коли мій корабель зник, він припустив найгірше.
Ситуацію роз’яснив би лист, але мені й на гадку не спадало його послати. Думка про листи додому була мені абсолютно чужа.
— Надійшло повідомлення, що всі, хто був на кораблі, загинули, — сказав Сім. — Звістка розійшлася по всьому «Еоліяну», і вгадай, хто почув цю новину.
— Станчіон? — запитав я, знаючи, що він страшенний пліткар.
Сім похмуро хитнув головою.
— Емброуз.
— Ох, чудово, — іронічно зауважив я.
— Це було б кепсько почути від кого завгодно, — продовжив Сім. — Але від нього — найгірше. Я був наполовину певен, що він якимось робом потопив твій корабель сам, — він кволо всміхнувся. — Емброуз чекав мало не до вступних іспитів, перш ніж повідомити новину мені. Зайве й казати, що на іспиті я всрався, тож проходи´в в е’лірах на один семестр довше, ніж мав.
— Довше, ніж мав? — перепитав я. — Ти став ре’ларом?
Він усміхнувся.
— Лише вчора. Коли ти розбудив мене цього ранку, я саме відсипався після святкування.
— Як там Віл? — запитав я. — Він важко сприйняв новину?
— Як завжди втримав хвоста бубликом, — відповів Сім. — Але все-таки так, доволі важко, — він скривився. — Емброуз іще й не давав йому спокою в Архівах. Вілові це набридло, і він подався додому на семестр. А сьогодні має повернутися.
— Як там усі інші? — поцікавився я.
Раптом Сімові наче блиснула думка. Він підвівся.
— О Боже, Фела! — тоді він важко сів назад, неначе в нього підкосилися ноги, і повторив геть інакшим тоном: — О Боже, Фела.
— Що таке? — запитав я. — З нею щось трапилося?
— Вона теж важко сприйняла новину, — він невпевнено всміхнувся мені. — Виявляється, вона була до тебе вельми небайдужа.
— Фела? — дурнувато бовкнув я.
— Хіба ти не пам’ятаєш? Ми з Вілом думали, що ти їй подобаєшся.
Здавалося, це було багато років тому.
— Пам’ятаю.
Сім явно зніяковів.
— Що ж, розумієш… Поки тебе не було, ми з Вілом почали проводити з нею багато часу. І… — він невиразно помахав руками, а на його обличчі відобразилося щось середнє між безпорадністю й усмішкою.
Тут до мене дійшло.
— Ти і Фела? Сіме, це чудово! — я відчув, як по моєму обличчю розтягується усмішка, а тоді побачив вираз його обличчя. — Ой, — моя усмішка зникла. — Сіме, я не став би цьому заважати.
— Сам знаю, що не став би, — він кволо всміхнувся. — Я довіряю тобі.
Я потер очі.
— Оце так повернення додому. А я ще навіть вступного іспиту не пройшов.
— Сьогодні останній день, — зауважив Сім.
— Знаю, — сказав я й зіп’явся на ноги. — Спершу треба зробити одну справу.
***
Я залишив свій багаж у кімнаті Сіммона й завітав до скарбника в підвалі Порожнини. Рієм був лисуватим гостролицим чоловіком, який недолюблював мене, відколи майстри призначили мені в першому семестрі від’ємну плату за навчання. Він не звик віддавати гроші, і вся ця історія була йому неприємна.