Деві продовжувала стояти на порозі, бліда, з витріщеними очима. Я, стривожившись, ступив уперед і легенько поклав долоню їй на передпліччя.
Вона не відсахнулася, хоч я почасти цього й очікував, а просто опустила погляд на мою руку.
— Зараз я чекаю на дотеп, — лагідно подражнився я. — Зазвичай ти швидша.
— Здається, мені зараз не дорівнятися до тебе дотепністю, — сказала вона.
— А я ніколи й не підозрював, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповів я. — Проте люблю час від часу весело потеревенити.
Деві ледь помітно всміхнулась, і її щоки знову трохи зарум’янилися.
— Дупа ти кінська, — насварилася вона.
— Оце вже більше схоже на тебе, — підбадьорливо сказав я, витягаючи її з порога на ясне світло осіннього дня. — Я знав, що ти можеш.
***
Ми вдвох пішли до шинку неподалік і завдяки одному маленькому пиву й великому обіду Деві оговталася від шоку, який відчула, побачивши мене живим. Невдовзі вона знову стала такою гострою на язик, як зазвичай, і ми обмінювалися дотепами за кухлями сидру зі спеціями.
Опісля ми неквапом повернулися до її кімнат за різницькою крамницею. Там Деві виявила, що забула замкнути двері.
— Тейлу милосердний! — сказала вона, коли ми опинилися всередині, ошаліло роззираючись довкола. — Це у мене вперше.
Роззирнувшись, я побачив, що в її кімнатах мало що змінилося, відколи я бачив їх востаннє, хоча другий набір її книжкових полиць був заповнений майже наполовину. Я проглянув назви книжок, поки Деві обшукувала інші кімнати, пересвідчуючись у тому, що нічого не зникло.
— Не хочеш щось позичити? — запитала вона, повернувшись до кімнати.
— Насправді, — сказав я, — у мене є дещо для тебе.
Я поставив свою дорожню торбу на її письмовий стіл і, попорпавшись у ній, знайшов плескуватий прямокутний пакунок, загорнутий у церату й перев’язаний шпагатом. Переставив торбу на підлогу й поклав пакунок на стіл, а тоді підштовхнув до Деві.
Вона із сумнівом на обличчі наблизилася до столу, а тоді сіла й розгорнула пакунок. Усередині був примірник «Целум Тінтуре», який я вкрав у бібліотеці Кодікуса. Не надто рідкісна книжка, але корисний ресурс для алхіміка, вигнаного з Архівів. Щоправда, сам я, звісно, нічого не знав про алхімію.
Деві опустила погляд на книжку й запитала:
— І для чого це?
Я розсміявся.
— Це подарунок.
Вона примружено поглянула на мене.
— Якщо ти вважаєш, ніби так дістанеш відстрочку за позикою…
Я хитнув головою й відповів:
— Я просто подумав, що це тобі сподобається. Що ж до позики… — дістав гаманець і виклав їй на стіл дев’ять товстих талантів.
— Ну що ж, — промовила Деві, злегка здивувавшись, — схоже, хтось здійснив вигідну подорож, — вона підвела погляд на мене. — Ти впевнений, що не хочеш зачекати до оплати навчання?
— Та я вже, — повідомив.
Деві навіть не спробувала забрати гроші.
— Не хотіла б зоставити тебе без гроша на початку нового семестру, — промовила вона.
Я підняв свій гаманець однією рукою. Він задзеленчав із прекрасною, майже музикальною повнотою.
Деві дістала ключ і відімкнула шухляду в нижній частині свого столу. Витягла одне за одним мій примірник «Риторики і логіки», мою свиріль таланту, мою симпатичну лампу й Деннин перстень.
Виклала їх охайною гіркою на столі, та до монет однаково не потягнулася.
— У тебе ще є два місяці, перш ніж твої один рік і один день спливуть, — нагадала Деві. — Ти впевнений, що не волів би зачекати?
Спантеличившись, я опустив погляд на гроші, що лежали на столі, а тоді окинув поглядом кімнати Деві. У мене в голові поступово, так, як розкривається квітка, сформувалася думка.
— Річ узагалі не у грошах, правильно? — сказав я, вражений тим, що так довго цього не розумів.
Деві схилила голову набік.
Я показав на книжкові полиці, на велике ліжко під оксамитовою завісою, на саму Деві. Хоч я досі цього не помічав, одяг у неї не був розкішним, але фасони й матерія в нього були не менш вишукані, ніж у шляхти.
— Річ узагалі не у грошах, — повторив я й поглянув на її книжки. Її колекція мала коштувати не менш як п’ятсот талантів. — Ти використовуєш гроші як приманку. Позичаєш їх доведеним до розпачу людям, які можуть бути тобі корисні, а потім сподіваєшся, що вони не зможуть тобі відплатити. Насправді ти працюєш із послугами.
Деві злегка хихотнула.
— Гроші — це непогано, — сказала вона, заблищавши очима. — Але на світі повно такого, чого ніхто нізащо не продав би. Послуги й зобов’язання коштують значно, значно більше.