Я опустив погляд на дев’ять талантів, які виблискували в неї на столі.
— У тебе немає мінімального розміру позики, так? — запитав я, вже знаючи відповідь. — Ти просто сказала мені так, щоб я був змушений позичити більше. Ти сподівалася, що я вирию собі надто глибоку яму й не зможу тобі відплатити.
Деві ясно всміхнулася.
— Вітаю у грі, — промовила вона, заходившись підбирати монети. — І дякую за участь.
Розділ сто сорок четвертий. Меч і шейд
Оскільки мій гаманець був напханий під зав’язку, а плату за навчання мені забезпечував акредитив від Алверона, мій зимовий семестр минув безтурботно, наче прогулянка в саду.
Не жити з необхідності, як скнара, було дивно. Я мав одяг, який нормально сидів на мені, й міг дозволити собі здати його до пральні. Міг випити кави чи шоколаду коли заманеться. Більше не мусив нескінченно гарувати у Промислі й міг проводити час за майструванням просто для задоволення власної цікавості чи займатись якимись роботами просто заради радості.
Після майже річної відсутності я не відразу призвичаївся до Університету знову. Дивно було не носити меча після того, як я стільки з ним проходив. Однак тут такого не схвалювали, і я знав, що це завдаватиме невиправдано багато клопоту.
Спершу я лишав Цезуру у своїх кімнатах. Але я краще за всіх розумів, як легко вторгнутися туди й украсти її. Засув віднадить хіба що дуже інтелігентного злодія. Хтось прагматичніший може просто розбити вікно й утекти менш ніж за хвилину. Позаяк меч був буквально незамінний, а я дав обіцянку вберегти його, я невдовзі переніс його до схованки в Піднизі.
Мій шейд було простіше тримати під рукою, позаяк я міг без значних зусиль змінювати його форму. Тепер він дуже рідко розвівався сам собою. Частіше він уперто не бажав рухатися так, як вимагали пориви вітру. Здавалося б, люди мають таке помічати, та вони не помічали. Навіть Вілем і Сіммон, які дражнили мене через любов до нього, ніколи не вважали мій плащ чимось більшим, аніж надзвичайно багатофункціональним предметом одягу.
Ба більше, єдиною людиною, яка помітила в ньому щось незвичне, був Елодін.
— Що це таке? — вигукнув він, коли ми перетнулися на маленькому подвір’ї біля Основи. — Як ти став шейднутим?
— Прошу? — перепитав я.
— Твій плащ, хлопче. Твій оборотний плащ. Боже милостивий і праведний, як ти тільки натрапив на шейд? — він прийняв мій подив за невігластво. — Невже ти не знаєш, що носиш?
— Я знаю, що це таке, — запевнив я. — Просто здивований, що ви знаєте.
Він ображено поглянув на мене.
— Паршивий із мене був би іменувач, якби я не вмів розпізнати плащ фей з відстані в десяток футів, — Елодін затиснув один кутик між пальцями. — О, це просто чудово. Ось частина давньої магії, якої рідко торкається людина.
— Насправді це нова магія, — зауважив я.
— Тобто? — спитав він.
Коли стало очевидно, що моє пояснення не обійдеться без довгої історії, Елодін провів мене до маленької затишної корчми, якої я ще ніколи не бачив. Я, власне, взагалі сумніваюся, що це можна було називати корчмою. Вона не була наповнена теревенями студентів і запахом пива. Вона була напівтемна й тиха, з низькою стелею й розрізненими купками глибоких, комфортних крісел. Від неї пахло вичиненою шкірою та старим вином.
Ми посідали біля теплого обігрівача й попили сидру зі спеціями, поки я розповідав Елодінові всю історію своєї випадкової подорожі до Фею. Це була чудова полегкість. Я ще нікому не мав змоги про це розповісти, бо боявся, що не витримаю насмішок в Університеті.
Елодін виявився напрочуд уважним слухачем і особливо зацікавився нашою з Фелуріян сваркою, коли вона спробувала підкорити мене своїй волі. Коли я завершив історію, він завалив мене запитаннями. Чи можу я згадати, що сказав, аби прикликати вітер? Як це відчувалося? Та дивна бадьорість, яку я описував, — вона була більше схожа на сп’яніння чи на впадання в шок?
Я відповідав як міг, і врешті він відкинувся на спинку крісла й кивнув самому собі.
— Коли студент іде ганятися за вітром і ловить його, це добрий знак, — схвально промовив він. — Ти прикликав його вже двічі. Далі може стати тільки легше.
— Насправді тричі, — уточнив я. — Я знайшов його знову, коли був у Адемре.
Елодін засміявся.
— Ти гнався за ним до краю мапи! — сказав він і зробив широкий жест розчепіреною лівою долонею. Приголомшений, я усвідомив, що це — адемський жест, який означає «вражена повага». — Як воно було? Як гадаєш, ти зміг би відшукати його ім’я знов у разі потреби?