Іллійська не має нічого спільного з атурською чи шалдійською, та й навіть з адемічною, якщо вже на те пішло. Це нераціональна, заплутана мішанина. Чотирнадцять форм дійсного способу дієслова. Чудернацькі закінчення для офіційних звертань…
Не можна просто сказати «шкарпетки Ректора». О ні. Це занадто просто. Всі присвійні значення виражаються в чудернацький двоїстий спосіб — неначе Ректор володіє своїми шкарпетками, та при цьому шкарпетки не знати як також заволодівають Ректором. Через це вживання обох слів зазнає складних граматичних змін. Наче простий факт володіння шкарпетками чомусь докорінно змінює природу людини.
Тож навіть після кількох місяців навчання з Ректором іллійська граматика залишалася для мене заплутаною головоломкою. Єдиним результатом моєї праці був безсистемний і вбогий словниковий запас. Із розумінням розповідних вузлів було навіть гірше. Я намагався покращити ситуацію, тренуючись із Деохом. Але вчитель із нього був не бозна-який, і він визнав, що єдиною знайомою йому людиною, яка вміла читати розповідні вузли, була його бабуся, а вона померла, ще як він був зовсім малий.
Другою була моя невдача з вищою хімією, яку я вивчав під проводом Мандраґового ґілера Анісата. Хоча матеріал мене заворожував, я не порозумівся із самим Анісатом.
Я був у захваті від відкриттів, які пропонувала хімія. Був у захваті від гострих відчуттів, які приносили експерименти, від викликів випробувань, первинних і повторних. Був у захваті від того, якою вона була головоломкою. Також визнаю, що плекав дещо дурнувату любов до задіяного там начиння. Пляшечок і пробірок. Кислот і солей. Ртуті й полум’я. У хімії є щось первісне, щось непоясненне. Його або відчуваєш, або не відчуваєш.
Анісат не відчував. Для нього хімією були писані журнали й ретельно зафіксовані ряди чисел. Він змушував мене чотири рази виконувати те саме титрування, просто тому що я неправильно все фіксував. Нащо записувати число? Чому я мушу витрачати десять хвилин на записування того, що мої руки можуть завершити за п’ять?
Тож ми сварилися. Попервах легенько, але ніхто з нас не бажав відступатися. В результаті максимум за два витки від початку семестру ми почали кричати один на одного посеред Тигля на очах у тридцятьох студентів, які розгублено роззявляли роти.
Він наказував мені покинути заняття, називаючи мене безпардонним денерлінґом без поваги до влади. Я називав його пафосним слабаком, який не знає свого справжнього покликання — бути писарем у рахунковому домі. Заради справедливості варто сказати, що в нас обох були слушні думки.
Ще одна моя невдача була пов’язана з математикою. Я місяцями слухав, як Фела захоплено теревенить про те, що вивчає в майстра Брандера, і врешті заходився вдосконалювати своє знання чисел.
На жаль, високі вершини математики мене не захоплювали. Я не поет. Не люблю слова заради слів. Я люблю слова за те, чого ними можна досягти. І так само я не арифметик. Числа, які говорять лише про числа, мало мене цікавлять.
Махнувши рукою на хімію та арифметику, я дістав чимало вільного часу. Частину його я проводив у Промислі, самотужки виготовляючи «Безкровного», який згодом був проданий, щойно опинився на полиці. Також я проводив чимало часу в Архівах і Медиці, шукаючи інформацію для есею під назвою «Про неефективність маранти». Арвіл був налаштований скептично, проте погоджувався з тим, що мої початкові дослідження заслуговують на увагу.
Певна частина мого часу була присвячена романтичним пригодам. Цей досвід був для мене новий, оскільки я досі не впадав у око жінкам. А якщо і впадав, то не знав, що робити з їхньою увагою.
Однак тепер я був старший і до певної міри мудріший. А через історії, які про мене ходили, до мене почали виказувати інтерес жінки по обидва боки річки.
Усі мої романи були приємні й короткі. Не можу сказати, чому короткі, хіба що висловлю очевидне: мало що в мені може спонукати жінку довго проводити час у моєму товаристві. Сіммон, наприклад, міг багато чого запропонувати. Він був неогранованим самоцвітом. Не вражав із першого погляду, але під його оболонкою ховалася чимала цінність. Сім був такий ніжний, добрий і уважний, що міг би задовольнити будь-яку жінку. Фелу він зробив безтямно щасливою. Сім був принцом.
З іншого боку, що міг запропонувати я? Та нічого. А тепер — навіть менше. Я більше скидався на незвичайний камінець, який підбирають, трішки носять із собою та врешті кидають знов, усвідомивши, що він, попри цікавий вигляд, є просто затверділим ґрунтом, та й усе.