***
— Майстре Кілвін, — запитав я, — ви знаєте метал, здатний витримати дві тисячі років інтенсивного використання, зазнаючи відносно небагато зношення чи ушкоджень?
Здоровезний рукотворець відірвав погляд від латунної шестірні, яку саме надписував, і придивився до мене, що стояв у дверях його кабінету.
— І що за роботу ти плануєш тепер, ре’ларе Квоуте?
Останні три місяці я намагався створити ще одну схему, яка повторила б успіх мого «Безкровного». Не лише заради грошей а й через те, що дізнався: Кілвін набагато охочіше підвищує студентів, які створили три-чотири вражаючі схеми.
На жаль, тут мене теж спіткала низка невдач. Я мав понад десяток розумних ідей, але жодна з них не вилилася в завершену конструкцію.
Більшість топив сам Кілвін. Вісім із моїх розумних ідей уже було втілено, іноді — понад сотню років тому. П’ять із них, як повідомив мене Кілвін, вимагали застосування рун, заборонених ре’ларам. Три з них були математично необґрунтовані, і він швидко начеркав пояснення, чому вони приречені на провал, заощадивши мені десятки годин часу, який інакше було би змарновано.
Одну з моїх ідей він відкинув як «відверто негодящу для відповідального рукотворця». Я заявив, що механізм, який скоротить час, потрібний на перезаряджання балісти, допоможе кораблям захищатися від піратства. Допоможе захищати міста від атак розбійників Ві Сембі…
Але Кілвін і чути про це не хотів. Коли його лице почало хмуритися, як грозова хмара, я швидко облишив свої ретельно сплановані аргументи.
Урешті всього дві з моїх ідей виявилися обґрунтованими, прийнятними й оригінальними. Але за кілька тижнів роботи я був змушений покинути і їх також, не в змозі зробити так, щоб вони працювали.
Кілвін відклав стилос і наполовину надписану латунну шестірню, а тоді повернувся обличчям до мене.
— Я захоплююся студентами, які думають про довговічність, ре’ларе Квоуте. Але тисяча років — це великий термін навіть для каменю, а для металу — тим паче. І я вже мовчу про метал, який інтенсивно використовують.
Ясна річ, я питав про Цезуру. Однак казати Кілвінові всю правду побоювався. Надто вже добре знав, що Майстер-Рукотворець не схвалює застосування рукотворства у зв’язку з будь-якою зброєю. Він міг високо оцінити якість виготовлення такого меча, проте не схвалив би мого володіння такою річчю.
Я усміхнувся й пояснив:
— Це не для якоїсь роботи. Мені просто стало цікаво. Під час мандрів мені показали меч, який був цілком робочий і гострий. Попри це, начебто існували докази, що йому понад дві тисячі років. Чи знаєте ви якийсь метал, здатний так довго не ламатися? А тим паче — зберігати гостроту?
— А… — Кілвін кивнув. Його лице здавалося не надто здивованим. — Є таке на світі. Можна сказати, давні чари. Або ж давні мистецтва, вже втрачені для нас. Ці речі розкидані по світу. Дивовижні прилади. Таємниці. Є чимало надійних джерел, які говорять про вічну лампу, — він широко змахнув рукою, показуючи на скляні півкулі, що були викладені на його робочому столі. — Кілька таких речей є навіть у нас в Університеті.
Я відчув у собі спалах цікавості й запитав:
— Яких речей?
Кілвін ліниво посмикав себе рукою за бороду.
— Я маю пристрій, повністю позбавлений сиґалдрії, який, схоже, лише поглинає момент кількості руху. У мене є чотири зливки білого металу, легшого за воду, який я не можу ні розплавити, ні пошкодити в якийсь спосіб. Шибка з чорного скла, один бік якої цілковито позбавлений фрикційних властивостей. Камінець дивної форми, що зберігає температуру, трохи вищу за температуру замерзання води, хай як спекотно довкола, — він знизав масивними плечима. — Ці речі є таємницями.
Я відкрив рота, а тоді завагався.
— Чи було б непристойно з мого боку попросити глянути на деякі з цих речей?
На тлі темної шкіри й бороди Кілвіна виділилася дуже білозуба усмішка.
— Ре’ларе Квоуте, прохання непристойними не бувають, — запевнив він. — Студент має бути допитливим. Я стривожився б, якби ти залишився байдужим до такого.
Здоровань-рукотворець підійшов до свого великого дерев’яного столу, так заваленого незавершеними роботами, що його поверхні майже не було видно. Відімкнув одну шухляду ключем, який дістав із кишені, й витягнув два тьмяні металеві кубики, трохи більші за гральні кості.
— Ми не уявляємо, як користуватися багатьма з цих давніх речей, — продовжив він. — Але деякі з них відзначаються надзвичайною корисністю, — Кілвін заторохтів двома металевими кубиками, наче костями, і вони приємно задзеленчали у нього в руці. — Це ми називаємо захисними камінцями.