Коли день померкнув і обернувся на вечір, до підвалу почали сходитись обірвані діти. Вони приходили в пошуках кусника їжі, тому що їм боліло або ж у надії на безпечне місце для сну. Усі вони глипали на мене з підозрою. Одяг у мене був новий і чистий. Мені там було не місце. Мені там не були раді.
Якби я залишився там, була би біда. Як мінімум моя присутність так збентежила б деяких із виголоднілих дітей, що вони не залишилися б на ніч. Тож я попрощався із Трапісом і пішов. Іноді єдине, що можна зробити, — це піти.
***
Оскільки в мене ще було кілька годин, перш ніж корчми почали б наповнюватись, я купив один аркуш кремового паперу для писання й конверт із важкого пергаменту того ж кольору. Вони були надзвичайно високоякісні, набагато кращі за все, що досі в мене було.
Далі я знайшов тиху кав’ярню й замовив гарячого шоколаду зі склянкою води. Розклав папір на столі й дістав із шейда перо та чорнило. Відтак написав елегантними плавними літерами:
Емброузе!
Дитина твоя. Ти знаєш, що це так, і я також знаю.
Боюся, рідні мене відцураються. Якщо ти не поведешся як джентльмен і не виконаєш своїх зобов’язань, я піду до твого батька й розповім йому все.
Не випробовуй мене зараз, я налаштована рішучо.
Я не став підписувати листа якимось іменем — просто написав один ініціал, який міг бути як вигадливою «Р», так і невпевненою «Г».
Відтак, умочивши палець у склянку з водою, впустив кілька крапель на сторінку. Від них трохи розбух папір і злегка розмазалося чорнило, а тоді я їх витер. Вийшла гарна імітація сліз.
Наостанок я впустив іще одну важку краплю на ініціал у підписі, через що він став іще менш читабельним. Тепер ця літера також могла видатись «Ф», «Д» або «В». А може, й «Б». Правду кажучи, вона могла бути чим завгодно.
Я обережно склав папір, а тоді підійшов до однієї з ламп у залі й розтопив чималу порцію сургучу, щоб запечатати листа. На лицьовому боці конверта написав:
Емброуз Оссел
Університет (дві милі на захід від Імрі)
Беленай-Баррен
Центр Союзу
Я заплатив за свій напій і попрямував до Гуртоправської площі. Опинившись за якихось кілька вулиць від неї, зняв шейд і сховав його в дорожню торбу. Тоді впустив листа на землю й потупав по ньому, повозивши його ногою, а відтак підняв його та обтрусив.
Уже майже діставшись площі, я побачив останнє з того, що потребував.
— Здоров, — звернувся я до старого з бакенбардами, який сидів, притулившись спиною до будівлі. — Якщо дозволиш позичити в тебе капелюха, дам тобі пів гроша.
Старий зняв зачуханий капелюх і поглянув на нього. Голова під капелюхом виявилася дуже лисою й дуже блідою. Старий трохи мружився на надвечірньому сонці.
— Капелюха? У мене? — хрипко перепитав він. — За цілий гріш матимеш і його, і моє благословення, — він усміхнувся з надією, простягнувши худу руку, що трусилася.
Я дав йому гріш.
— Не потримаєш якусь хвильку? — передав йому конверт, а тоді обома руками насунув старий безформний капелюх собі на вуха. Поглянув у вітрину якоїсь крамнички неподалік, щоб упевнитися в тому, що моє руде волосся повністю під ним заховалося.
— Тобі личить, — зауважив старий і мокро кашлянув. Я забрав листа й оглянув брудні відбитки пальців, які він залишив.
Далі я швидко дістався Гуртоправської площі. Крокуючи між численних людей, що снували хто куди, трохи згорбився та примружив очі. За кілька хвилин моє вухо вловило характерний південно-вінтський акцент, і я підійшов до купки чоловіків, які вантажили на фургон лантухи з мішковини.
— Здоровенькі були, — озвався я, імітуючи такий самий акцент. — Народ, ви часом не до Імрі їдете?
Один із чоловіків підняв свій лантух на фургон і підійшов до мене, обтрушуючи руки.
— Проїздом там будемо, — сказав він. — Попутку шукаєш?
Я заперечно хитнув головою й дістав із дорожньої торби листа.
— У мене є лист, який тре туди завезти. Хтів сам його відвезти, та в мене завтра корабель відпливає. Купив його в моряка ше в Ґаннері за цілий чвертьбіт, — пояснив я. — Він сам узяв його в якоїсь благородної дівулі за один біт, — я підморгнув. — Чув, вона дуже просила, шоб листа доставили за адресою.
— І ти заплатив чвертьбіт? — перепитав чоловік, уже хитаючи головою. — Оце так слабий на голову. Хто ж заплатить стіки за листа?
— Хе, — відповів я й підняв один палець. — Ви ше не бачили, для кого він… — і продемонстрував йому.