На порозі стояла молода пара. Жінка була молода і прекрасна, темноволоса й темноока. Чоловік — пишно вбраний і блідий від панічного жаху.
— Не знаю, в чім річ! — крикнув він, ошаліло роззираючись довкола. — Ми просто йшли, а тоді вона перестала дихати!
Я опинився поряд із нею, перш ніж хтось іще в залі встиг підвестися. Жінка мало не повалилася на вільну лаву, а її супровідник навис над нею. Вона притиснула одну руку до грудей, тимчасом як друга кволо відштовхувала його. Чоловік не зважав на це і тримався близько до жінки, говорячи тихим наполегливим голосом. Вона продовжувала відповзати від нього, доки не опинилася на краю лави.
Я енергійно відштовхнув його.
— Здається, дама зараз хоче відпочити від вас.
— Хто ви? — пронизливим голосом запитав чоловік. — Ви лікар? Хто ця людина? Хто-небудь, негайно приведіть лікаря! — він спробував відштовхнути мене ліктем.
— Ти! — показав я на великого моряка, що сидів за столиком. — Візьми цього чоловіка й постав його отуди, — голос у мене був різкий, як удар батога, і моряк підскочив на ноги, взяв молодого джентльмена за карк і обережно відтягнув його геть.
Я знову повернувся до жінки й побачив, як розтулились її ідеальні вуста. Вона напружилась і втягнула в себе повітря — ледь-ледь, із хрипінням. Очі в неї були ошалілі й мокрі від страху. Я наблизився до неї й заговорив якомога лагіднішим тоном:
— У тебе все буде гаразд. Усе добре, — заспокоював я її. — Поглянь мені в очі.
Погляд жінки уп’явся мені у вічі, а тоді її очі округлилися: вона впізнала мене й зачудувалася.
— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — я приклав одну руку до її напружених грудей. Шкіра в неї була рум’яна й гаряча. Серце тьохкало, мов налякана пташка. Я приклав другу руку до її обличчя. Зазирнув углиб її очей. Вони були подібні до темних ставків.
Я нахилився так близько, що міг її поцілувати. Вона пахла квіткою селасу, зеленою травою, дорожнім пилом. Я відчував, як вона силкується дихати. Послухав. Заплющив очі. Уловив ледь чутне ім’я.
Я вимовив його тихо, але так близько, що аж торкнувся її губ. Я вимовив його неголосно, але так близько, що його звук переплівся з її волоссям. Я вимовив його суворо, твердо, похмуро, солодко…
Стрімкий вдих. Я розплющив очі. У залі було так спокійно, що я почув її другий вдих — стрімкий, відчайдушний, оксамитовий. І розслабився.
Вона поклала руку мені на долоню й собі на серце.
— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — повторила вона. — Сім слів.
— Так, — підтвердив я.
— Мій герой, — сказала Денна, а тоді повільно, усміхнено вдихнула.
***
— То була велика чудасія, — почув я голос моряка по той бік зали. — У його голосі шось було. Клянуся всією сіллю в собі, сам відчув себе лялькою, яку смикають за ниточки.
Я слухав не надто уважно. Либонь, матрос просто вмів підскочити, коли йому наказував це зробити досить владний голос.
Однак казати це йому було безглуздо. Моє дійство з Денною в поєднанні з яскравим волоссям і темним плащем виказало в мені Квоута. Отже, це була магія, хай що я міг про це сказати. А я був не проти. Те, що я зробив того вечора, було варте однієї-двох історій.
Люди впізнали мене, тож стежили за нами, але не підходили дуже близько. Шляхетний друг Денни пішов, перш ніж ми додумалися його пошукати, тож ми вдвох насолоджувалися певним усамітненням у своєму маленькому куточку пивниці.
— Я мала би знати, що натраплю на тебе тут, — сказала вона. — Ти завжди там, де я найменше очікую тебе знайти. Невже ти нарешті полишив Університет?
Я хитнув головою.
— Вирішив прогуляти кілька днів.
— Скоро вертаєшся?
— Узагалі-то, завтра. Орендував екіпаж.
Вона всміхнулася.
— Не хочеш товариства?
Я відверто поглянув на неї.
— Відповідь має бути тобі відома.
Денна злегка зашарілася й відвела очі.
— Мабуть, так.
Коли вона опустила погляд, її волосся посипалося водоспадом із пліч, обрамивши личко. Воно мало теплий насичений запах сонячного проміння й сидру.
— Твоє волосся, — сказав я. — Прекрасне.
У відповідь Денна, як не дивно, зашарілася ще сильніше й замотала головою, не підводячи на мене погляду.
— То он до чого ми дійшли, коли минуло стільки часу? — промовила вона й хутко позирнула на мене. — До лестощів?
Тепер настала моя черга знічуватись, і я почав затинатися:
— Я… Я не… Ну, тобто я… — я вдихнув, а тоді простягнув руку й легенько торкнувся тонкої вигадливої кіски, що наполовину сховалася в її волоссі. — Твоя кіска, — уточнив я. — Вона майже каже «прекрасне».