Але багато чого ми не обговорювали. Ніхто з нас не згадував, як ми розстались у Северені. Я не знав, чи пішла вона сердита після нашої суперечки, чи, може, думала, ніби я її покинув. Будь-яке запитання здавалося небезпечним. Така дискусія в найкращому разі була б незручною. А в найгіршому заново розпалила б нашу попередню суперечку, чого я відчайдушно прагнув уникнути.
Денна мала із собою арфу, а також велику дорожню скриню. Її пісня, як я здогадувався, була завершена, і Денна, найпевніше, її виконувала. Мене бентежило те, що вона гратиме пісню в Імрі, де безліч співців і менестрелів почують її й рознесуть по всьому світу.
Попри це я не сказав нічого. Знав, що ця розмова буде важка, і мусив ретельно обирати для неї час.
Також я не згадував про Денниного покровителя, хоча те, що сказало Ктей, не йшло мені з голови. Я нескінченно про це думав. Снив про це.
Ще однією темою, якої ми не обговорювали, була Фелуріян. Хай скільки Денна жартувала про те, що я рятував бандитів і убивав незайманих дівчат, вона жодного разу не згадала про Фелуріян. Найпевніше, вона чула пісню, яку я написав, оскільки та була незмірно популярніша за інші історії, які Денна, судячи з усього, дуже добре знала. Однак вона ніколи про це не говорила, а я був не такий дурний, щоб заговорити про це самотужки.
Тож дорогою багато чого залишалося несказаним. Поки дорога все підскакувала під колесами екіпажу, в повітрі між нами зростало напруження. У нашій розмові траплялися прогалини й перерви, тиша, що занадто розтягувалася, тиша, що була коротка, та водночас страхітливо глибока.
Застрягши посеред однієї з цих тиш, ми таки прибули до Імрі. Я висадив Денну біля «Голови кабана», де вона планувала оселитися. Допоміг їй занести скриню нагору, але там тиша була навіть глибша. Тож я квапливо обігнув цю тишу, лагідно попрощався з нею та й утік, навіть не поцілувавши їй руки.
***
Тієї ночі я думав про десять тисяч речей, які міг би їй сказати. Лежав без сну, витріщившись на стелю, і не міг заснути до глибокої, пізньої ночі.
Прокинувся я рано, почуваючись стривоженим і збентеженим. Поснідав із Сіммоном і Фелою, а відтак подався на просунуту симпатію, на якій Фентон спритно виграв у мене три дуелі поспіль і вперше, відколи я повернувся до Університету, потрапив на перше місце.
Не маючи інших занять, я скупався та витратив не одну довгу хвилину на порпання в одязі, а тоді нарешті зупинився на простій сорочці й зеленому жилеті, який, за словами Фели, підкреслював зелень моїх очей. Я зробив зі свого шейда коротеньку накидку, а тоді вирішив не йти в ній. Не хотів, щоб Денна думала про Фелуріян, коли я до неї завітаю.
Наостанок я сховав Деннин перстень у кишені жилета й подався через річку до Імрі.
Опинившись біля «Голови кабана», я навіть не встиг торкнутися ручки дверей: Денна відчинила їх і вийшла на вулицю, вручивши мені кошик для пікніка.
Я був неабияк здивований.
— Звідки ти знала?..
Вона була вбрана у блідо-блакитну сукню, що підкреслювала її красу, і привабливо всміхнулася, взявши мене попід руку.
— Жіноча інтуїція.
— А… — вимовив я, намагаючись зобразити голосом мудрість. Близькість Денни мало не завдавала болю. Тепло її руки на моєму передпліччі, її запах, схожий на зелене листя й повітря перед літньою бурею. — Може, ти ще й знаєш, куди ми прямуємо?
— Знаю лише, що ти мене туди відведеш, — говорячи, вона повернулася в мій бік, і я відчув її дихання на своїй шиї збоку. — З радістю довіряюся тобі.
Я повернувся до Денни, думаючи вимовити один із тих дотепів, до яких додумався за попередню ніч. Але коли я зустрівся з нею поглядом, мені начисто відібрало мову. Я загубився в зачудуванні, навіть не знаю, як надовго. Одну довгу мить я цілковито належав їй…
Денна засміялася й вирвала мене зі мрій, які затягнулися чи то на секунду, чи то на хвилину. Ми вибралися з міста, розмовляючи так невимушено, ніби між нами ніколи не було нічого, крім сонячного світла й весняного повітря.
Я відвів її до місця, яке знайшов тієї ж весни, маленької долини, прикритої спинами дерев. Повз сірокамінь, який лежав на землі боком, звивався струмок, а на полі яскравих маргариток, які тягнули личка до неба, сяяло сонце.
Коли ми подолали гребінь, Денна аж подих затамувала, уздрівши килим із маргариток, який відкрився перед нею.
— Я довго чекав на можливість показати цим квітам, яка ти гарна, — сказав я.
Це принесло мені завзяті обійми й поцілунок, який обпалив щоку. І те, й те завершилося, перш ніж я зрозумів, що це почалося. Задумливий і усміхнений, я першим пішов між маргариток до сірокаменя біля струмка.