— Секунду, — промовив я. — Мало не забув, — сягнув у внутрішню кишеню жилета. — У мене є для тебе подарунок.
Коли Денна поглянула на мою простягнуту руку, її вуста стиснулися в тонку риску.
— І ти туди ж? — запитала вона. — Чесне слово, думала, що ти інакший.
— Сподіваюся, що так і є, — сказав я й розкрив долоню. Я начистив його, і від граней блідо-блакитного камінця відбилося сонце.
— О! — Денна мимоволі піднесла руки до рота, а в її очах раптом забриніли сльози. — Невже справді? — потягнулася до персня обома руками.
— Так, — підтвердив я.
Вона покрутила його в руках, а тоді зняла один з інших перснів і насунула його на палець.
— Так, — зачудовано сказала вона, і таки пролилося кілька сльозинок. — Як ти тільки?..
— Добув його в Емброуза, — пояснив я.
— О, — сказала Денна. Вона переступила з ноги на ногу, і я відчув, як між нами знову виросла тиша.
— Це було не дуже клопітно, — додав я. — Шкода тільки, що так довго.
— Вічно дякуватиму тобі за це, — Денна потягнулася й узялася обома руками за мою руку.
Здавалося б, це мало допомогти. Подарунок і зчеплені руки мали б виправити наші стосунки. Однак тиша вже повернулася, сильніша, ніж раніше. Така густа, що її можна було намазати на хліб і їсти. Буває така тиша, яку не відігнати навіть словам. А Денна, хоч і торкалася моєї руки, не трималася за неї. Це надзвичайно різні речі.
Денна поглянула на небо й зауважила:
— Погода змінюється. Мабуть, варто повернутися, доки не пішов дощ.
Я кивнув, і ми подалися геть. Поки ми йшли, поле позаду нас затінили хмари.
Розділ сто сорок дев’ятий. Пов’язані долі
В «У Анкера» не було нікого, крім Сіма й Фели, які сиділи за одним із задніх столиків. Я подався до них і вмостився спиною до стіни.
— То що? — запитав Сім, коли я сів і згорбився. — Як усе минуло вчора?
Я зігнорував це запитання: правду кажучи, не хотілося про це говорити.
— А що було вчора? — поцікавилася Фела.
— Він провів день із Денною, — підказав Сім. — Цілий день.
Я знизав плечима.
Сімова енергійність трохи згасла.
— Не дуже добре? — обережно запитав він.
— Не надто добре, — сказав я. Поглянув за шинквас, привернув увагу Лорел і жестом попросив у неї того, що було в казанку.
— Цікавить погляд дами? — лагідно запитала Фела.
— Влаштує і твій.
Сіммон розреготався, а Фела скорчила гримасу.
— І попри це я тобі допоможу, — сказала вона. — Розкажи все тітоньці Фелі.
Тож я й розповів їй усе в загальних рисах. Щиро постарався змалювати ситуацію, та, здавалося, суть проблеми було неможливо пояснити. Коли я намагався виразити її словами, виходила якась дурня.
— На цьому все, — промовив я, потупцявши кілька хвилин довкола теми. — Чи принаймні мені досить про це балакати. Ніщо на світі не збиває мене з пантелику так, як вона, — я потермосив пальцем скабку на поверхні столика. — Не терплю, коли нічого не розумію.
Лорел принесла мені теплого хліба й миску картопляного супу.
— Щось іще? — запитала.
— Мені досить, дякую, — я всміхнувся їй, а тоді помилувався видом на неї ззаду, коли Лорел знову попрямувала до шинкваса.
— Ну, гаразд, — діловито промовила Фела. — Почнімо з твоїх плюсів. Ти чарівний, гарний із себе й бездоганно ґречний із жінками.
Сім засміявся.
— Хіба ти не бачила, як він щойно дивився на Лорел? Він найбільший розпусник на світі. Дивиться на стількох жінок, що я не зміг би так, навіть якби мав дві голови на шиях, що крутилися б, наче совині.
— Є таке, — визнав я.
— Є погляди, а є погляди, — сказала Сіммонові Фела. — У деяких чоловіків погляди масні. Від них хочеться помитися. А в деяких приємні. Ці дають знати, що ти вродлива, — вона неуважно провела рукою крізь волосся.
— Тобі не треба про це нагадувати, — подав голос Сіммон.
— Усім треба нагадувати, — запевнила вона. — Але з Квоутом усе інакше. Він ставиться до цього дуже серйозно. Коли він дивиться на тебе, видно, що на тобі зосереджена вся його увага, — помітивши моє зніяковіле лице, Фела розсміялася. — Це одна з твоїх рис, які я вподобала, коли ми познайомилися.
Сіммон спохмурнів, а я постарався набути максимально безневинного вигляду.
— Однак відколи ти повернувся, це відчувається майже фізично, — продовжила Фела. — Тепер, коли ти дивишся на мене, у твоїх очах щось коїться. Щось таке, що повністю складається із солодких фруктів, тіней і світла ламп. Щось дике, таке, від чого тікають діви-феї під фіалковим небом. Правду кажучи, це щось страшне. Мені подобається, — на останніх словах вона трохи зіщулилася з хуліганським блиском в очах.