Біля вікна знову щось зашкрябало, цього разу вже гучніше. Погляд Баста відскочив від вікна до камінної полиці, і він схопив щось обома руками. Коли він присів (його тіло стислося, мов накручена пружина), у тьмяному місячному сяйві ледь помітно зблиснув метал.
Одну довгу мить не було нічого. Жодного звуку. Жодного руху за вікном чи в затемненій кімнаті.
«Тук-тук-тук-тук-тук». Звук був слабкий, але цілком добре чутний у тиші, що панувала в кімнаті. Пауза, а тоді знову цей звук, різкий і наполегливий стукіт об віконну шибку: «тук-тук-тук-тук-тук-тук-тук».
Баст зітхнув. Розігнувшись після напруженої пози, підійшов до вікна, посунув засув і відчинив його.
— Моє вікно замка не має, — невдоволено сказав Хроніст. — Чому він є на вашому?
— Причини очевидні, — відповів Баст.
— Можна зайти?
Баст знизав плечима й пішов назад до каміна, тимчасом як Хроніст незграбно проліз у вікно. Баст чиркнув сірником і запалив лампу на столі неподалік, а тоді обережно поклав на камінну полицю пару довгих ножів. Один був тонкий і гострий, як травинка, а другий — колючий і елегантний, як шип.
Коли світло розрослося, заповнивши собою кімнату, Хроніст роззирнувся довкола. Кімната була велика, з розкішними дерев’яними панелями й товстими килимами. Перед каміном стояли одна навпроти одної дві канапи, а в одному кутку кімнати впадало в око величезне ліжко під балдахіном із темно-зеленими завісами.
Там були полиці, заставлені картинами, милими дрібничками й цікавинками. Пасма волосся, загорнуті у стрічку. Вирізьблені з дерева свистки. Засушені квіти. Персні з рогу, шкіри та плетеної трави. Свічка ручної роботи зі втисненим у віск листям.
А подекуди кімната була прикрашена (явно віднедавна) гіллям падубу. Одна довга гірлянда тягнулася в головах ліжка, а ще одна була підвішена вздовж камінної полиці, обплітаючи обухи двох яскравих сокир зі схожими на листки лезами, що висіли там.
Баст сів, відкинувшись, перед холодним каміном і закутав плечі в ганчір’яну ковдру, наче в шаль. Вона була мішаниною кепсько дібраної тканини й вицвілих барв — тільки просто посередині було нашите яскраво-червоне серце.
— Нам треба поговорити, — тихо сказав Хроніст.
Баст знизав плечима, дурнувато вдивляючись у камін.
Хроніст підступив на крок.
— Мені потрібно спитати вас…
— Не конче шепотіти, — озвався Баст, не підводячи погляду. — Ми з іншого боку шинку. Іноді я приймаю гостей. Раніше він через це не спав, тож я перебрався на цей бік будівлі. Між моєю кімнатою та його шість масивних стін.
Хроніст сів на краєчок іншої канапи, навпроти Баста.
— Мені потрібно спитати про дещо з того, що ви сьогодні сказали. Про Ктей.
— Нам не слід говорити про Ктей, — Бастів голос став безживним і свинцевим. — Це нездорово.
— Тоді про сітів, — мовив Хроніст. — Ви сказали, що вони переб’ють усіх причетних, якщо дізнаються про цю історію. Це правда?
Баст кивнув, не зводячи погляду з каміна.
— Вони спалили б цей заклад і засолили б землю за собою.
Хроніст опустив погляд і захитав головою.
— Не розумію цього вашого страху перед Ктей, — сказав він.
— Ну, — заговорив Баст, — схоже, все вказує на те, що ви не бозна-який розумник.
Хроніст насупився й терпляче зачекав.
Баст зітхнув і нарешті відірвав погляд від каміна.
— Подумайте. Ктей знає про все, що ви коли-небудь зробите. Про все, що ви скажете…
— Тому розмови з ним мають дратувати, — сказав Хроніст. — Але…
На обличчі Баста раптом відобразилася лють.
— Даєн вегат. Енфеун вегат тайлорен тес! — майже нерозбірливо сплюнув він. Баст тремтів, то стискаючи, то розтискаючи кулаки.
Хроніст поблід від його отруйного тону, але не здригнувся.
— Ви сердитеся не на мене, — спокійно заявив він, дивлячись Бастові в очі. — Ви просто сердитесь, а я ненароком опинився поряд.
Баст гнівно зиркнув на нього, проте нічого не сказав.
Хроніст нахилився вперед.
— Я намагаюся допомогти. Ви ж це знаєте?
Баст понуро кивнув.
— Це означає, що мені потрібно зрозуміти, що відбувається.
Баст знизав плечима. Його раптовий спалах агресії вже догорів, і Баст ізнову став млявим.
— Квоут, схоже, вірить вам стосовно Ктей, — зауважив Хроніст.
— Він знає потаємні механізми світу, — сказав Баст. — А якщо чогось не розуміє, то швидко це осягає, — його пальці знічев’я забарабанили по краях ковдри. — І довіряє мені.
— Але хіба це не здається натягнутим? Ктей дає хлопцеві квітку, одне тягне за собою інше, і раптом починається війна, — Хроніст зневажливо махнув рукою. — Так не буває. Надто багато збігів.