На обличчі Баста зблиснула усмішка.
— Я цілував не лише їх, — зізнався він.
— Про це я й кажу, — твердо промовив Хроніст. — Воно не може отруювати все, що ми робимо.
Баст набув задумливого вигляду, а тоді зітхнув.
— У певному розумінні ви маєте рацію, — сказав. — Але лише ідіот сидить у будинку, що палає, й думає, ніби все гаразд, бо фрукти досі солодкі.
Хроніст демонстративно окинув поглядом кімнату.
— Мені здається, що шинок не палає.
Баст вражено поглянув на писаря й промовив:
— Та зараз увесь світ згоряє дощенту. Розплющте очі.
Хроніст насупився.
— Навіть якщо не зважати на все решту, — наполегливо продовжив він, — Фелуріян його відпустила. Вона знала, що він розмовляв із Ктей. Вона просто не могла випустити його у світ, якщо не володіла якимось способом захисту від впливу Ктей.
Від думки про це Бастові очі проясніли, а тоді майже миттєво погасли. Він хитнув головою.
— Ви шукаєте глибини в мілкому струмку, — промовив він.
— Не розумію, про що ви, — заявив Хроніст. — Із якої причини вона могла його відпустити, якщо він дійсно був небезпечним?
— Причини? — перепитав Баст із похмурою веселістю в голосі. — Та жодної причини. Причинно-наслідкові зв’язки її не цікавлять. Вона відпустила його, бо це тішило її гордість. Вона хотіла, щоб він пішов у світ смертних і співав їй хвалу. Розповідав історії про неї. Зітхав за нею. Тому й дозволила йому піти, — він зітхнув. — Я ж уже казав вам. Мій народ не славиться вдалими рішеннями.
— Може, й так, — відповів Хроніст. — А може, вона просто визнала, що намагатись обійти Ктей — марна справа, — він безжурно змахнув рукою. — Якщо будь-які дії з вашого боку будуть неправильними, можна спокійно робити що заманеться.
Одну довгу мить Баст сидів тихо. Відтак він кивнув — спершу ледь помітно, а тоді вже твердіше.
— Маєте рацію, — сказав він. — Якщо все однаково закінчиться слізьми, варто робити що хочеться.
Баст окинув поглядом кімнату, затим раптово звівся на ноги. Пошукавши якусь мить, знайшов товстий плащ, який лежав жужмом на підлозі. Енергійно потрусив ним і закутав у нього плечі, а тоді пішов до вікна. Там зупинився, повернувся до канапи й заходився порпатись у подушках, доки не знайшов пляшку з вином.
Хроніст явно спантеличився.
— Що ви робите? Вертаєтеся на поминки Шепа?
Баст, який саме йшов назад до вікна, зупинився. Мало не здивувався, що Хроніст досі стоїть там, де стояв.
— Я йду у своїх справах, — відповів Баст, затиснувши пляшку з вином під пахвою. Відчинив вікно й перекинув одну ногу назовні. — Не чекайте на мене.
***
Квоут енергійно ввійшов до своєї кімнати й зачинив за собою двері.
Він діловито заходив туди-сюди. Прибрав із каміна холодний попіл і поклав замість нього нових дров, а тоді запалив вогонь товстим сірником із червоною сіркою. Взяв іще одну ковдру й розклав її на своєму вузькому ліжку. Злегка нахмурившись, підібрав із підлоги зіжмаканий папірець і повернув його на письмовий стіл, де він опинився поряд із двома іншими зіжмаканими аркушами.
Відтак майже неохоче попрямував до ніг свого ліжка. Глибоко вдихнувши, обтер руки об штани й опустився на коліна перед темною скринею, що там стояла. Поклав обидві руки на вигнуту кришку й заплющив очі, неначе щось наслухаючи. Заворушив плечима, потягнувши за кришку.
І нічого. Квоут розплющив очі. Його вуста стиснулися в похмуру риску. Його руки заворушилися знову — потягнули сильніше, напружилися на одну довгу мить, а тоді здалися.
Квоут стуманіло підвівся й підійшов до вікна, з якого було видно ліс за шинком. Відчинив його й висунувся назовні, потягнувшись униз обома руками. Відтак повернувся всередину, тримаючи в руках тонку дерев’яну скриньку.
Змахнувши шар пилу й павутиння, відкрив її. Всередині лежали ключ із темного заліза і ключ із ясної міді. Квоут знову став на коліна перед скринею та вставив мідний ключ у залізний замок. Крутнув ним повільно й точно, ліворуч, тоді праворуч, а тоді знову ліворуч, уважно слухаючи, як ледь чутно клацає якийсь механізм усередині.
Затим він узяв залізний ключ і вставив його в мідну пластину. Цей ключ крутити не став. Його він просунув углиб замка, витягнув наполовину, а тоді засунув назад і витягнув плавним швидким рухом.
Повернувши ключі у скриньку, він знову приклав руки до боків кришки, так само, як раніше.
— Відкрийся, — промовив він собі під носа. — Відкрийся, хай тобі грець. Едро.
Потягнув угору, напруживши спину та плечі.