Кришка скрині не піддалася. Квоут протяжно зітхнув і нахилився вперед так, що притулився чолом до холодного темного дерева. Із нього швидко виринуло повітря, а його плечі згорбилися. Тепер він здавався дрібним і зраненим, жахливо втомленим і старшим за свій вік.
Однак на його обличчі не відображалося ні подиву, ні скорботи. Воно було просто зневіреним. Це було обличчя людини, яка нарешті дістала погану звістку, хоч уже й так знала, що її почує.
Розділ сто п’ятдесят другий. Бузина
У таку ніч кепсько було опинитися надворі.
Пізно ввечері насунули хмари, і небо мовби накрило сірим простирадлом. Вітер був студений і поривчастий; дощ раз у раз починав лити як із відра, а тоді стишувався до мжички.
Попри все це двом солдатам, які отаборилися в заростях біля дороги, начебто було добре. Вони знайшли схованку лісоруба й розпалили собі таке високе й жарке багаття, що коли до нього раз у раз приносило вітром дощ, воно хіба що плювалося й шипіло.
Двоє чоловіків голосно розмовляли, сміючись нестримним, різким сміхом людей, надто п’яних, щоби зважати на погоду.
Урешті з-поміж темних дерев вийшов іще один чоловік, який обережно переступив через стовбур упалого дерева неподалік. Він був змоклий, можливо, навіть до нитки, і його темне волосся прилипло до голови. Солдати, побачивши його, здійняли пляшки й завзято з ним привіталися.
— Не знав, чи доберешся ти, — сказав білявий солдат. — Нічка хрінова. Але ти по справедливості маєш дістати третину.
— Ти наскрізь промокнув, — зауважив бородатий і підняв тонку жовту пляшку. — Посмокчи оцього. Це щось фруктове, але б’є в голову, наче поні копитом.
— Твоя штука — якась дівчача сеча, — заявив білявий і продемонстрував свою. — Ось. Оце справді чоловічий напій.
Третій чоловік дивився то туди, то сюди, неначе не міг визначитись. Урешті підняв один палець і почав наспівувати, показуючи то на одну пляшку, то на другу.
Клен і клин.
Як хочеш, на!
Жар і попіл.
Бузина.
Насамкінець він показав на жовту пляшку, а тоді взяв її за горло й підніс до губ. Добряче, поволі випив із неї, безшумно ворушачи горлом.
— Чуєш, — озвався бородатий солдат, — залиш хоч трішки!
Баст опустив пляшку та облизав губи. Сухо, невесело реготнув.
— Ти взяв ту пляшку, яку треба, — мовив він. — Це бузина.
— Ти геть не такий говіркий, як був уранці, — зауважив білявий і схилив голову набік. — У тебе такий вигляд, ніби в тебе собака здох. Усе гаразд?
— Ні, — відповів Баст. — Усе негаразд.
— Якщо до нього дійшло, ми в тому не винуваті, — швидко сказав білявий. — Ми трохи почекали, коли ти пішов, як ти і сказав. Тіки ми вже просиділи кілька годин. Думали, що ти ніколи не підеш.
— Трясця, — промовив, роздратувавшись, бородань. — Він знає? Витурив тебе?
Баст хитнув головою та знову перехилив пляшку.
— Тоді тобі нема на що жалітися, — блондин, насупившись, потер собі скроню. — Той дурбелик мені ґулю набив — чи, може, дві.
— Йому за це дісталося, ще й із лишком, — бородатий солдат усміхнувся, потираючи кісточки пальців великим пальцем. — Завтра кров’ю сцятиме.
— То, виходить, усе добре, — по-філософськи зауважив білявий солдат і захитався, надміру драматично змахнувши своєю пляшкою. — Ти зміг попрацювати кулаками. Я зміг випити дечого гарного. І всі ми добре заробили. Усі щасливі. Усі отримують те, чого хотіли найбільше.
— Я не отримав того, чого хотів, — беземоційно сказав Баст.
— Поки що, — уточнив бородань, сягнув у кишеню й витягнув гаманець. Коли підкинув його на долоні, той важко задзеленчав. — Припини боятися вогню, і ми це поділимо.
Баст оглянув коло світла, яке відкидало багаття, і навіть не спробував сісти. А тоді знову почав наспівувати, показуючи навмання на різні речі: камінь неподалік, колоду, сокиру…
Пар і пари.
Ясен, дуб.
Дій без жару.
Дим від груб.
Наостанок він показав на вогонь. Наблизився до нього, низько нагнувся й витягнув гілку, довшу за свою руку. Другий кінець гілки перетворився на розпечену вуглинку.
— Трясця, та ти п’яніший за мене, — реготнув бородатий солдат. — Я не це мав на увазі, коли сказав «припини боятися вогню».
Білявий аж покотився зі сміху.
Баст поглянув згори вниз на обох чоловіків. За мить засміявся й він. Сміх вийшов жахливим, нерівним і безрадісним. Цей сміх був не людським.
— Чуєш, — різко урвав його бородань, уже не такий веселий, — що з тобою таке?