На обличчі шинкаря з’явилася сумовита усмішка.
— Мій батько казав, що пиво було краще, а на дорогах було менше вибоїн.
Ґрем усміхнувся, та ця усмішка швидко померкла. Він опустив погляд так, неначе йому ніяково було говорити далі.
— Коуте, я знаю, шо ти нетутешній. Це тяжко. Дехто гадає, ніби чужинець геть не може розуміти, шо до чого.
Він глибоко вдихнув, продовжуючи уникати шинкаревого погляду.
— Але ти, гадаю, знаєш таке, чого інші не відають. У тебе ніби ширший кругозір, — він підвів погляд. Його очі були серйозні та втомлені, з темними колами від безсоння. — Усе так погано, як здається останнім часом? Дороги кепські. Людей грабують, а…
Ґрем ізнову явно старався не дивитися на порожню ділянку підлоги.
— Стільки нових податків, через які стало так скрутно. Ґрейденівські хлопці от-от утратять ферму. Оте павучище, — він ковтнув іще трохи пива. — Усе так погано, як здається? Чи я просто постарів, як мій татусь, і тепер мені все трохи гірке порівняно з часом, коли я був хлопчиною?
Одну довгу мить Коут тер шинквас, неначе не бажав говорити.
— На мою думку, все зазвичай погано в тому чи тому розумінні, — промовив він. — Можливо, це здатні бачити лише ми, немолоді люди.
Ґрем мало не кивнув, а тоді нахмурився.
— Але ж ти не старий! Я здебільшого про це забуваю, — він зміряв поглядом рудоволосого чоловіка. — Ну, тобто рухаєшся ти як старий, говориш як старий, але ти не старий, правильно? Б’юсь об заклад, ти вдвічі молодший за мене, — Ґрем примружено поглянув на шинкаря. — А, власне, скільки тобі?
Той утомлено всміхнувся.
— Достатньо, щоб розуміти: я вже пожив достатньо.
Ґрем пирхнув.
— Замало, шоб видавати старечі звуки. Тобі треба бігати за жінками й лізти у шкоду. Хай уже ми, старі, жалітимемося, шо світ тріщить по швах.
Старий тесля відштовхнувся від шинкваса й повернувся до дверей.
— Як буде перерва на обід, прийду знову, поговорити з твоїм писарем. І прийду не один. Багато хто захоче записати дещицю офіційно, як буде змога.
Шинкар глибоко вдихнув і поволі видихнув.
— Ґреме!
Той повернувся, приклавши одну руку до дверей.
— Річ не лише в тобі, — сказав Коут. — Усе погано, і чуття мені підказує, що стане ще гірше. Було б незайве приготуватися до тяжкої зими. І, може, ще подбати про самозахист у разі потреби, — шинкар стенув плечима. — Принаймні так мені каже чуття.
Ґремові вуста перетворилися на похмуру риску. Він серйозно кивнув, мотнувши один раз головою.
— Мабуть, треба радіти, шо це не тільки моє чуття.
Відтак він видушив із себе усмішку й, повернувшись до дверей, почав закочувати рукави сорочки.
— І все ж, — додав чоловік, — треба сушити сіно, поки світить сонце.
***
Невдовзі після того прийшли Бентони з повним візком пізніх яблук. Шинкар купив половину з привезеного й наступну годину сортував і відкладав їх.
Найзеленіші й найтвердіші опинилися в бочках у льоху. Лагідні руки шинкаря обережно розклали їх і обклали тирсою, перш ніж прибити на місце кришки. Ближчі до остаточної стиглості опинилися в коморі, а тим, що були прим’яті чи мали якісь брунатні плями, світило хіба що стати сидром, бути розрізаними на четвертинки й закинутими у велику бляшану балію.
Сортуючи й укладаючи яблука, рудоволосий чоловік видавався вдоволеним. Однак, придивившись уважніше, можна було помітити: хоча руки в нього заклопотані, погляд став відстороненим. А на його обличчі, хоч воно й видавалося зосередженим і навіть приємним, не було видно радості. Під час роботи він не мугикав і не насвистував. Не співав.
Відсортувавши останні яблука, шинкар проніс металеву балію через усю кухню й виніс через чорний хід. Стояв прохолодний осінній ранок, а позаду шинку ріс невеличкий усамітнений садок, прикритий деревами. Коут вивалив розрізані яблука в дерев’яний яблучний прес і прикрутив вершечок так, щоб він рухався туго.
Коут закасав довгі рукави сорочки вище ліктів, а тоді взявся довгими граційними руками за ручки преса й потягнув. Прес крутнувся донизу, яблука спершу стиснулись, а тоді розчавились. Крутнути й узятися знову. Крутнути й узятися знову.
Якби хтось міг це побачити, то зауважив би, що його руки не були млявими руками шинкаря. Коли він тягнув за дерев’яні ручки, у нього виступали м’язи на передпліччях, тугі, наче скручені мотузки. Його шкіра була помережана старими шрамами. Більшість із них були бліді й тонкі, як тріщини в зимовому льоду. Інші ж були червоні та яскраві, виділялися на тлі світлої шкіри.