Хроніст на мить завагався, а тоді опустив погляд на кільце з гостролисту в себе на колінах і легенько кивнув.
— Я зроблю що можу.
— А більше ніхто з нас і не може зробити, — зауважив Баст і товариськи поплескав його по спині. — До речі, як плече?
Писар покрутив ним. Цей рух видавався дивним, оскільки решта його тіла лишалася заціпенілою й нерухомою.
— Заніміле. Холодне. Але не болить.
— Цього і слід було очікувати. Бувши вами, я цим не переймався б, — підбадьорливо всміхнувся йому Баст. — Життя надто коротке для хвилювання через дрібниці.
***
Надійшов і зник сніданок. Картопля, смажений хліб, помідори та яйця. Хроніст умолов чималу порцію, а Баст з’їв стільки, що стало б на трьох. Коут вештався туди-сюди: заніс іще дров, розпалив пічку на пироги й розлив по глеках сидр, який тим часом остигав.
Поки він ніс два глеки до шинкваса, на дерев’яному помості біля шинку гучно, наче то хтось постукав, затупали чиїсь чоботи. За мить у двері влетів ковальчук. Йому ледве минуло шістнадцять, але він був одним із найвищих у місті, мав широкі плечі й товсті руки.
— Привіт, Аароне, — спокійно промовив шинкар. — Зачини, будь ласка, двері. Надворі багато куряви.
Коли ковальчук повернувся до дверей, шинкар і Баст, рухаючись хутко та в унісон, хоч і не змовлялися, заховали більшу частину гостролисту під шинквасом. Коли ковальчук ізнову повернувся до них, Баст уже крутив у руках щось дуже схоже на маленький недоплетений віночок. Забавку, якою можна було зайняти пальці в годину нудьги.
Аарон, підбігши до шинкваса, вочевидь, не помітив жодних змін.
— Пане Коуте, — схвильовано заговорив він, — можна мені якоїсь дорожньої їжі? — Аарон показав рукою на порожній лантух із мішковини. — Фурман сказав, що ви знаєте, яка вона.
Шинкар кивнув.
— У мене є хліб і сир, ковбаса та яблука, — він махнув Бастові, а той схопив лантух і кинувся до кухні. — Фурман сьогодні кудись їде?
— І він, і я, — відповів хлопчисько. — Оррісони сьогодні продають трохи баранини у Треї. Найняли мене й Фурмана, щоб ми поїхали з ними, бо дороги кепські, та й узагалі.
— Трея… — замислився шинкар. — Отже, до завтра ви не повернетеся.
Ковальчук обережно поклав на відполірований шинквас із червоного дерева тонкий срібний біт.
— А ще Фурман надіється знайти заміну Неллі. Але сказав, що, як не зможе відшукати коня, то, мабуть, візьме грошей у короля.
Коут мимоволі здійняв брови.
— Фурман зібрався до війська?
Хлопчина всміхнувся з дивною сумішшю радості й журби.
— Він каже, що, як йому не вдасться знайти коняку для воза, то робити більше буде нічого. Каже, що у війську про людей дбають, їх годують, можна подорожувати й таке інше, — юнак говорив із захватом в очах, а його лице виражало щось середнє між хлопчачим ентузіазмом і серйозною стурбованістю чоловіка. — І зараз тим, хто записується, вже не просто дають срібний нобл. Ниньки тим, хто записується, дають роял. Цілий роял, золотий.
Обличчя шинкаря спохмурніло.
— Фурман — єдиний, хто думає про ці гроші, так?
Він зазирнув хлопцеві у вічі.
— Один роял — це багато, — визнав ковальчук і хитро всміхнувся. — А часи скрутні, бо мій татусь пішов у засвіти, а мамця приїхала з Ранніша.
— А як твоя мама ставиться до того, що ти візьмеш грошей у короля?
У хлопчини витягнулося лице.
— От тіки не треба ставати на її бік, — забурчав він. — Я думав, ви зрозумієте. Ви чоловік, ви знаєте, як хлопцеві треба догоджати мамі.
— Хлопчиську, я знаю, що твоя мама воліла б, аби ти сидів удома в безпеці, а не купався в золоті.
— Набридло, що всі звуть мене хлопчиськом, — різко сказав ковальчук і почервонів на виду. — У війську з мене може бути користь. Коли ми змусимо повстанців ізнову присягнути на вірність Королю-Покаяннику, все знову піде на краще. Податків на рекрутів не стане. Бентлі не втратять своєї землі. Дороги знову стануть безпечними.
Тут його лице стало безрадісним і на мить перестало здаватися дуже юним.
— І тоді моїй мамі не доведеться сидіти як на голках, поки мене не буде вдома, — похмуро сказав він. — Вона перестане прокидатися по три рази на ніч, перевіряти віконниці та клямку на дверях.
Аарон зазирнув шинкареві в очі й випрямив спину. Не горблячись, він був майже на цілу голову вищий за шинкаря.
— Часом чоловік мусить заступатися за свого короля й вітчизну.
— І за Роуз? — тихо запитав шинкар.
Ковальчук зашарівся і знічено опустив погляд. Його плечі знову згорбились, і він якось здувся, схожий на вітрило, яке перестав надимати вітер.