Знайти наркотики було не важко, але роздобути машину і магнітофон було набагато складнішим завданням о 6:30 п’ятничного вечора в Голівуді. В мене була машина, але вона була замалою і занадто повільною для того, що ми задумали. Ми пішли до полінезійського бару, де мій адвокат зробив сімнадцять телефонних дзвінків поки знайшов трансформера підходящої потужності й кольору.
«Притримайте її,» долинуло з його розмови. «Ми прибудемо через півгодини.» Потім, після паузи він почав волати: «Шо? Звісно ж, блядь, у джентльмена є кредитна картка! Ви, блядь, в’їжджаєте з ким взагалі говорите?!»
«Не дозволяй цій свині водити тебе за ніс,» сказав я одразу ж, як він повісив трубку. «Тепер нам треба магазин з найкращою аудіоапаратурою. Ніякого гівна. Нам треба один з тих бельгійських «Геліоватів» з крутим мікрофоном для того, щоб можна було записувати розмови із зустрічних машин.»
Ми здійснили ще кілька дзвінків поки нарешті знайшли необхідне обладнання в магазині за п’ять миль від нас. Магазин був зачинений, проте продавець пообіцяв почекати, якщо ми поспішимо. Але ми затримались через те, що якийсь «Стінгрей»[1] збив пішохода на бульварі Сансет. Коли ми нарешті дістались до місця, магазин уже не працював. Всередині ще залишилось кілька чоловік з персоналу, але вони відмовлялись відчиняти, аж поки ми не почали з усією силою лупити руками й ногами по дверям з подвійного скла.
Нарешті двоє продавців підійшли до дверей, погрожуючи нам розвідними ключами, і ми вирішили домовитись про покупку через маленьке віконце. Вони відкрили двері на достатню ширину, аби було видно обладнання, потім швидко зачинили їх знову. «Тепер забирайте, що вам треба і котіться звідси до біса!» закричав один із них через віконце.
Мій адвокат погрозив їм кулаком. «Ми ще повернемось,» проревів він. «Одного дня я підкладу бомбу в це блядське місце! Я бачив ваші імена на бейджах! Я дізнаюсь де ви живете і спалю нахуй ваші будинки!»
«Йому буде над чим замислитись,» прохрипів він як тільки ми від’їхали. «Той чувак параноїдальний шизофренік. Їх легко шантажувати.»
В агентстві з прокату машин у нас знову виникли проблеми. Підписавши всі необхідні папери я застрибнув у машину і майже втратив керування, коли здавав назад до бензоколонки. Мужик з агенства був, очевидно, приголомшений.
«Скажіть… Ем… хлопці…. ну ви ж будете обережні з цією машиною, чи не так?»
«Звісно.»
«Ну добре-добре!» сказав він. «Просто ви проїхали через той двофутовий бордюр і
навіть не загальмували! Сорок п’ять на задньому ході! І ви ледве не врізались у бензоколонку!»
«Машині не нанесено жодної шкоди, » відповів я. «Я завжди так випробовую трансмісію. Перевіряю задню частину на стійкість.»
В той же час мій адвокат завантажував заднє сидіння ромом і льодом. Мужик знервовано подивився на нього.
«Ви що, п’єте?» запитав він.
«Тільки не я,» була моя відповідь.
«Просто заправ цей сраний бак,» гаркнув мій адвокат. «Ми поспішаємо, чорт забирай. Ми їдемо в Лас-Вегас на пустельні перегони.»
«Що?»
«Не звертайте уваги,» сказав я. «Ми відповідальні люди.» Я подивився, як він закрив кришку бензобаку, потім увімкнув першу передачу і ми плавно влилися дорожній рух.
«Ще один параноїк,» сказав мій адвокат. «Він походу сидить на спідах.»
«Це точно. Тобі варто було пригостити його червоними.»
«Такому кабану червоні не допоможуть,» сказав він. «В сраку його. Нам треба ще багато чого встигнути перед від’їздом.»
«Хотілося б роздобути ряси священників, » сказав я. «Вони можуть згодитися нам у Лас-Вегасі.»
Але, на жаль, всі магазини маскарадних костюмів були вже зачинені, а ми не були готові до того, щоб пограбувати церкву.
«Для чого?» спитав мій адвокат. «Тобі не варто забувати, що багато копів є ярими католиками. Уявляєш, що ті підари зроблять з нами, ящо впіймають нас обдовбаних і п’яних та ще й одягнених у крадені попівські ряси? Господи, та вони ж відріжуть нам яйця!»
«Ти правий,» сказав я. «І заради бога, не кури цю люльку коли ми стоїмо на світлофорі. Пам’ятай, що нас чудово видно.»
Він кивнув. «Нам потрібен великий кальян. Сховаємо його під сидінням, щоб не кидався в очі. Якщо нас хтось і побачить, то подумає, що ми дихаємо через кисневу маску.»
Ми провели решту ночі збираючи матеріали і пакуючи їх до машини. Потім ми
закинулись мескаліном і пішли купатись в океані. На світанку поснідали в кав’ярні Малібу і,