обережно виїхавши з міста й занурившись у густий туман, що навис над Пасаденським шосе, рушили на схід.
3. Дивні ліки посеред пустелі… Криза довіри
Мене все ще неясно переслідує фраза нашого попутника про те, що він «ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом.» Цей бідолаха живе у світі, де ось такі трансформери, як наш, постійно прошмигують повз нього на дорозі, а він ще в жодному не їздив. Завдяки цьому я відчув себе царем Фароуком. Я навіть захотів попросити адвоката заїхати в найближчий аеропорт і укласти звичайний контракт, заснований на загальних правах, завдяки якому ми б могли просто віддати машину цьому невдасі. Просто сказати: «Підпиши ось тут і тачка твоя.» Віддати йому ключ, а потім, скориставшись кредиткою, шмигнути на літаку кудись у Маямі й орендувати ще один вогненно-червоний кабріолет для угарної поїздки на максимальній швидкості вздовж берегової лінії аж до кінцевої зупинки в Кей Весті… а там обміняти машину на човен. І продовжувати рух.
Але ця маніакальна думка швидко минула. Не було ніякого понту садити цього сумирного пацана до тюрми і, крім того, в мене були деякі плани на машину. Я збирався трішки повипендрюватись, катаючись у ній по Лас-Вегасу. Можливо, влаштую вуличні перегони: треба лише під’їхати до великого світлофора напроти готелю «Фламінго» й почати горланити іншим водіям: «Ви сцикуни срані! Ви педики! Як тільки на цьому клятому світлофорі загориться зелене світло, я рвану на цій штуці так, що вас здує нахуй з дороги, кастрати йобані!»
Так. Кинути виклик покидькам на їхній же ж території. З ревінням під’їхати до перехрестя, газуючи й буксуючи, тримаючи пляшку рому в одній руці, а іншою несамовито сигналячи, заглушаючи музику навкруги… скляні очі божевільного з розширеними зіницями й обведені темними колами, з уст постійно вилітає незв’язна лайка… п’яний, як скотина, нанюханий ефіру і доведений до крайньої стадії психозу.
Скажено ревіти двигуном, несамовито газувати й чекати, коли ж нарешті загориться зелене світло…
Коли іще випадає подібний шанс? Зацькувати виродків, довести їх до точки кипіння. Старі слони плетуться в гори й помирають; старі американці виїжджають на трасу і розбиваються насмерть у великих швидкісних машинах.
Але наша поїздка була не такою. Вона була класичним підтвердженням гладкості й стриманості нашого національного характеру. Це був яскравий маніфест, ода життю в цій країні, але лише для тих, хто має силу духу. І ми були переповнені цією силою.
Мій адвокат розумів цю концепцію, не зважаючи на свою расову неповноцінність, але до нашого попутника було важко достукатись. Він казав, що все розуміє, але в його очах читалося протилежне. Він мені брехав.
Машина раптово звернула з дороги і ми виїхали на сипучий гравій. Мене відкинуло на панель приладів. Мій адвокат повис на кермі. «Що сталось?» крикнув я. «Нам не можна тут спинятись. Це земля гігантських кажанів!»
«Моє серце,» простогнав він. «Де ліки?»
«А,» мовив я. «Ліки, так, вони десь тут.» Я потягнувся до чемодана за енергетиками. Хлопець закам’янів. «Не переймайся,» заспокоїв його я. «В нього погано з серцем – грудна жаба. Але в нас є ліки він цієї болячки. А ось і вони.» Я дістав чотири ампули і дав дві адвокату. Він відразу ж розламав одну і винюхав її вміст, я послідував його прикладу.
Він зробив довгу затяжку носом і відкинувся на спинку сидіння, вирячившись прямо на сонце. «Вмикай кляте музло!» закричав він. «Моє серце майже не стукає! Звук! Чіткість! Бас! Більше басу!» він махав руками в повітрі. «Що з нами не так? Ми що, йобані старі баби?»
Я увімкнув радіо й магнітофон одночасно на повну гучність. «Ах ти ж сраний покидьок,» сказав я. «Фільтруй базар! Ти розмовляєш з доктором журналістики!»
Він зареготався, мов ненормальний. «Якого хуя ми робимо тут, посеред пустелі?» крикнув він. «Хто-небудь, викличте поліцію! Нам потрібна допомога!»
«Не звертай уваги на цього кабана,» мовив я нашому попутнику. «Це на нього так діють ліки. Взагалі-то, ми обидва доктори журналістики і їдемо до Лас-Вегаса, щоб висвітлити головну подію нашої епохи.» А потім і я почав реготати…
Мій адвокат повернувся до хлопця. «Вся правда в тому,» сказав він, «що ми їдемо в Лас-Вегас, щоб завалити наркобарона на ім’я Дикий Генрі. Я знаю його вже багато років, але він нас кидонув, ти ж знаєш, що це означає, так?»
Я хотів заткати йому пельку, але ми обоє котилися зі сміху. Якого хуя ми робили тут посеред пустелі, коли в нас обох були проблеми з серцем?