«Чорт забирай! Ми заблукали!» Кричав мій адвокат. «Що ми робимо тут, на цій триклятій дорозі? Аеропорт же ж там!» Він показав у напрямку аеропорту.
«Не хвилюйся,» відповів я. «Я ще ніколи не запізнювався на літак.» Я усміхнувся спогадам, що найшли на мене. «За вийнятком одного разу в Перу,» додав я. «Я вже майже залишив країну, був на митниці, але повернувся до бару, щоб поговорити з одним болівійським кокаїновим дилером… і раптом почув, як заводяться великі двигуни 707-го, тож щодуху помчав туди, але двері знаходились якраз за двигунами і трап уже прибрали. Чорт, ті турбіни засмажили б мене, мов котлету… але мені було байдуже: я відчайдушно намагався потрапити на борт.
Копи з аеропорту побачили як я біжу і закрили ворота. Я мчав, немов скажений, прямісінько на них. Якийсь чувак кричав мені: ’’Ні! Вже занадто пізно! Навіть не намагайся!’’
Я побачив, що копи чекають на мене, тож зупинився, вдаючи, ніби передумав… але, побачивши, що вони розслабились, я знову зірвався і спробував пробігти повз тих падлюк.» Я засміявся. «Боже, це виглядало так, ніби я біг прямо в шафу, повну ящірок-ядозубів[14]. Все, що я пам’ятаю, так це те, як за мною гналося п’ять чи шість копів і хтось кричав: ’’Ні! Ні! Це самогубство! Зупиніть божевільного грінго!’’ Я прийшов до тями через дві години у барі в центрі Ліми. Вони поклали мене в кабінці. Мій багаж лежав біля мене. Ніхто навіть не відкрив його… тож я пішов до себе, щоб виспатись і наступного дня вилетів з першим рейсом.» Мій адвокат майже не слухав. «Послухай,» сказав він, «мені було б цікаво почути про твої пригоди в Перу, але тільки не зараз. Єдине, чого я хочу зараз, так це якось проїхати через цю кляту дорогу.» Ми мчали з шаленою швидкістю. Я видивлявся якийсь переїзд чи провулок, щоб звернути до терміналів. Ми проїхали вже п’ять миль від останнього світлофора, тому не мали часу, щоб повернутись до нього.
Був тільки один вихід з цієї ситуації. Я натиснув на гальма і погнав Кита прямісінько у рів, що розділяв траси. Канава була заглибокою для того, щоб їхати прямо, тому я поставив машину під кутом. Кит мало не перекинувся, але ми все ж виїхали на протилежний бік і потрапили на трасу. На щастя, вона була пустою. Коли ми виїжджали з рову, ніс машини був піднятий високо вгору, немов це був гідроплан… потім ми проскочили дорогу і погнали прямо в кактусові зарості на іншому боці. Пам’ятаю як ми проїхали крізь загорожу, протягнувши її за собою ще кілька ярдів, і втратили керування на злітній смузі… ми їхали зі швидкістю 60 миль, це було схоже на спринтерський забіг до терміналу.
Єдине, що мене турбувало, так це небезпека бути розчавленим, як тарган літаком DC-8, якого б ми не змогли побачити, так як він заходив би на посадку позаду нас. Було цікаво, чи нас видно з вишки. Напевно що так, тому для чого хвилюватись? Я втиснув педаль в підлогу. Не було сенсу розвертатись в той момент.
Мій адвокат вчепився в панель приладів обома руками. Я поглянув на нього і прочитав страх у його очах. Він був блідий і я розумів, що він не дуже радів такому перебігу подій – промчати через шосе, потім поле кактусів, потім ще одне шосе – я знав, що він прекрасно розуміє ситуацію: ми остаточно вийшли за межі здорового глузду; це було зроблено, зараз нам треба було потрапити на інший бік.
Я поглянув на годинник і побачив, що в нашому розпорядженні було три хвилини і п’ятнадцять секунд до вильоту. «Купа часу,» сказав я. «Збирай речі. Я висаджу тебе якраз біля літака.» Я вже бачив великий червоний, зі срібними вставками, літак за 1000 ярдів попереду… ми якраз пролітали по гладенькому асфальту посадочної смуги.
«Ні!» закричав він. «Я не можу вийти! Вони розіпнуть мене. Мені доведеться взяти провину на себе!»
«Це смішно,» відповів я. «Просто скажи, що ти ловив машину до аеропорту і я згодився підкинути тебе. Ти вперше мене бачиш. Чорт, в кінці-кінців, у цьому місті повно білих кадилаків… тим паче, що я прошмигну так швидко, що ніхто не встигне розгледіти номер.» Ми наближались до літака. Я вже бачив пасажирів, але ніхто не помічав нас… хоча з того боку, звідки ми мчали, машини зазвичай не їздили. «Ти готовий?» запитав я.
«Чому б і ні? Але, заради Бога, давай зробимо це швидко!» Він глянув на місце посадки, потім додав: «Туди!» сказав він. «Висади мене за тим великим фургоном. Просто зупинись там і я вистрибну, поки вони мене не бачать, а ти зможеш непомітно вшитися.» Я кивнув. Все було в порядку. Нас ніхто не переслідував. Я подумав про те, що такі речі, напевно, постійно стаються у Вегасі, спізнілі пасажири відчайдушно мчать через злітну смугу, з машин вистрибують скажені самоанці з дивними сумками, в останні секунди добігають до літака, а потім горланять на схід сонця.
14