— Усе гаразд, — прошепотіла вона, нахилившись до мого вуха, — я також усе втратила. Ти, мабуть, помітив це через усю кав’ярню. Нам було би значно легше, якби ми були італійцями. Ми занадто вирізняємось із натовпу. Поглянь, як усі на нас дивляться. Вони можуть і не здогадуватися, що ми втратили все, проте відчувають, що з нами щось не гаразд.
Вона була і деревом, і рікою, яка протікала біля цього дерева.
— Є й значно гірші речі, — продовжила вона, — гірші, ніж бути такими, як ми. Подумай, ми хоча б живі.
Я помітив, що вона одразу пожалкувала про сказане, але течія була занадто швидкою.
— І погода теж просто пречудова, погодься.
Я помішував свою маленьку Сонячну систему.
— Але я чула, що до вечора погода може стати паскудною. Принаймні, так сказали по радіо.
Я лише знизав плечима, бо не знав, що таке «паскудний».
— Я збиралася купити декілька баночок тунця у «A&P». Вирізала декілька купонів із газети «Пост» сьогодні вранці. П’ять банок за ціною трьох. Така вигода! Я й не їм тунця, у мене від нього одразу розлад шлунка. Але за таку ціну я просто мушу його купити!
Вона так старалася мене розсмішити, а я лише знизав плечима у відповідь і далі помішував каву.
— Я не знаю, що мені робити. — Вона здавалася розгубленою. — Погода чудова, проте по радіо передали, що вона обов’язково стане паскудною до вечора. Може, мені слід натомість піти до парку, але мені не можна довго бути на сонці. Все ж таки, я не збираюся присвятити вечір поїданню тунця, правда ж? Та й наступні вечори, щиро кажучи, також не варті моїх негараздів із травленням. Тому мені немає чого спішити до магазину. Але погода точно зіпсується, вона ніколи не буває хорошою довго. А ще лікар порадив мені більше часу проводити на свіжому повітрі. У мене просто препаскудний зір, а він каже, що я замало часу проводжу на свіжому повітрі, а якби я слухала його порад, якби я поменше всього боялася…
Вона простягнула мені свою руку, а я не знав, як саме мені її взяти, і я просто зламав її своєю мовчанкою. Вона запитала:
— Ти не хочеш зі мною розмовляти, так?
Я витяг із рюкзака свій зошит, побачив, що там залишилось лише два чистих аркуші, і написав на одному із них:
— Я не розмовляю. Мені шкода.
Вона поглянула на мої слова, потім на мене, потім знову на зошит, а тоді затулила обличчя руками і заплакала. Сльози стікали крізь її пальці, ставали маленькими струмками, вона все плакала і плакала, а поблизу не було серветок, тож я вирвав із зошита аркуш зі словами «Я не розмовляю. Мені шкода» і почав витирати ним її сльози. Моє пояснення, що було водночас і моїм вибаченням, стікало по її обличчю разом із тушшю, а тоді вона взяла ручку і написала на наступній, останній сторінці мого зошита:
Будь ласка, одружися зі мною
Я погортав зошит і знайшов слова «Ха-ха-ха». Тоді вона перегорнула назад до свого речення «Будь ласка, одружися зі мною». Тоді я перегорнув до фрази «Вибачте, я не маю дрібніших грошей», на що вона знову повернулася до слів «Будь ласка, одружися зі мною». Я погортав зошит і знайшов «Я не знаю напевно, але вже пізно». Вона перегорнула на останню сторінку, де було написано «Будь ласка, одружися зі мною», і затрималася пальцем на словах «Будь ласка», ніби хотіла втримати сторінку, чи покласти край нашій розмові, чи наголосити на тому, що вона справді хотіла сказати. Я подумав про своє життя, свої приниження, маленькі збіги, тінь від будильника на столику біля ліжка… Я подумав про свої маленькі перемоги і про всі ті руїни, які мені довелось побачити за своє життя. Я купався у норкових шубах на ліжку своїх батьків, поки вони приймали гостей унизу; я втратив єдину людину, із якою міг би розділити своє життя, я залишив позаду тисячі тон мармуру, з якого я міг би звільнити нові скульптури. Я міг би звільнити самого себе із того мармуру. Я відчував радість, проте її було так мало, хіба її взагалі може бути вдосталь? Кінець стражданням не виправдовує самих страждань, та й не буває кінця стражданням. Що зі мною, який же я дурень, який я нерозумний і обмежений, який нікчемний, вимучений та жалюгідний, який я безпомічний! Навіть мої улюбленці не знають своїх імен, що ж я тоді за людина? Я підняв її палець, як голку грамофона, і погортав зошит, сторінку за сторінкою:
Допоможіть!
Гуголплекс
Браслет, який мама одягла на татові похорони, я зробив для неї, перетворивши татові повідомлення на азбуку Морзе. Я використав небесно-блакитні намистини для тиші, каштановий бісер — для пауз між буквами, фіолетові намистини — для пауз між словами, короткі та довгі ділянки нитки між намистинами — для позначення коротких та довгих гудків, які, здається, називаються сигналами. Тато точно знав би, як вони називаються. Я витратив на нього цілих дев’ять годин і спочатку збирався подарувати його Сонні — безхатьку, якого я часто бачу біля входу до «Французького альянсу»,[11] бо не можу спокійно на нього дивитися, або Лінді, охайній старенькій жіночці, яка безкоштовно проводить екскурсії по Музею природничої історії, щоб стати особливим у її очах, або комусь в інвалідному візку. А натомість я віддав його мамі. Вона сказала, що це було найкращим подарунком, який вона коли-небудь отримувала. Я запитав її, чи браслет був кращим за «Їстівне цунамі», яке я їй подарував у період мого захопленнями їстівними природними явищами. Вона відповіла: «Це зовсім інше». Я запитав її, чи справді вона кохає Рона, на що мама сказала: «Рон — чудова людина», що було відповіддю на зовсім інше питання. Тому я запитав знову: «Правда чи брехня: ти закохана у Рона». Вона провела рукою із обручкою по своєму волоссю і відповіла: «Оскаре, Рон — мій друг». Я хотів її запитати, чи вона спала зі своїм другом, і якби вона відповіла «так», я негайно втік би звідти, а якби вона відповіла «ні», я запитав би, чи вони займалися глибоким петингом, бо це слово я тоді вже знав. Я хотів сказати, що їй ще зарано грати у «скребл». Чи дивитися у дзеркало. Чи занадто гучно вмикати радіо. Це було несправедливо стосовно тата і стосовно мене. Але я поховав усі ці слова у собі. Я зробив для неї й інші прикраси із татовими повідомленнями азбукою Морзе — намисто, браслет на щиколотку, довгі сережки, тіару… Та все ж, браслет вдався мені найкраще, мабуть тому, що я зробив його в останню чергу, що робило його найбільш цінним.
11
Некомерційна організація, що сприяє вивченню французької мови та популяризації французької культури.