На найвищій полиці стояла красива синя ваза. Що вона там робила? Звісно, я не міг до неї дістати, тому підсунув собі стілець, на якому досі висів татів смокінг, а потім повернувся до своєї кімнати, щоб узяти збірку творів Шекспіра, яку мені купила бабуся, коли дізналася, що я гратиму Йорика. Я приніс їх до комірчини, усі чотири томи трагедій, поки у мене не вийшов досить високий стос. Я став на цю конструкцію, і якусь мить усе було добре. Але коли я торкнувся вази кінчиками пальців, трагедії захиталися, та ще й смокінг мене відволікав, і через секунду все опинилося на підлозі — і я, і ваза, яка вмить розбилася.
— Це не я! — вигукнув я, проте ніхто навіть не почув цього гуркоту, бо мама з Роном слухали занадто гучну музику і сміялися. Я знову замкнувся на всі свої внутрішні замки, і не тому, що мені було боляче, не тому, що я щось розбив, а через те, що їм було весело. Хоч я й знав, що не варто цього робити, я все одно поставив собі синець.
Я вирішив все прибрати, і тоді я помітив дещо дивне. Серед безлічі синіх осколків лежав маленький конверт, розміром не більший за картку для безпровідникового Інтернету. «Що за?..» Я розпечатав його і побачив, що всередині лежав ключ. «Що за, що за?..» Ключ був доволі дивним, безсумнівно, він мав би відмикати щось важливе, тому що він був коротшим і ширшим за звичайні ключі. Я ніяк не міг цього пояснити: короткий та широкий ключ у маленькому конверті у синій вазі на найвищій полиці у татовій комірчині.
Перше, що я вирішив зробити (і на мою думку, це було дуже логічним рішенням), це залишити свою знахідку в таємниці і спробувати відімкнути ключем усі замки у нашій квартирі. Навіть без спроби я знав, що він точно не від вхідних дверей, бо він не був схожий на ключ, який я носив на мотузці на шиї, щоб відмикати двері, коли нікого не було вдома. Я йшов навшпиньках, щоб залишитися непоміченим, і спробував відімкнути ключем двері до ванної кімнати, а потім ще шухляди у маминому туалетному столику. Я спробував відімкнути ключем шухляду в кухонному столі, на якому тато раніше розбирав рахунки, а потім і комірчину біля шафи з білизною, де я іноді грав у хованки, а потім і мамину скриньку із прикрасами. Ключ не підходив ні до чого.
Тієї ночі я винайшов спеціальну дренажну систему, яка була б підведена до кожної подушки у Нью-Йорку і з’єднувала б їх із Резервуаром. Коли люди засинали б у сльозах, їхні сльози стікали б до однієї водойми, і вранці ведучий прогнозу погоди розповідав би, як змінився за ніч рівень води у Резервуарі сліз, і всі могли б знати, чи є у Нью-Йорку проблеми. А коли б ставалося щось по-справжньому жахливе — вибух атомної бомби чи атака біологічною зброєю, — спрацьовувала б страшенно гучна сирена, скликаючи людей до Центрального парку для укріплення Резервуару мішками з піском.
Ну і нехай.
Наступного ранку я сказав мамі, що не піду до школи, бо дуже погано почуваюся. Це була моя перша брехня. Вона торкнулася мого чола і сказала:
— Ти й справді трохи гарячий.
Я відповів:
— Я поміряв температуру, цілих сорок два градуси.
Це була друга брехня. Мама повернулася до мене спиною і попросила застебнути їй сукню. Вона могла зробити це й сама, проте знала, як сильно це подобається мені. Вона сказала:
— У мене сьогодні багато зустрічей, але бабуся може зайти, якщо тобі що-небудь знадобиться, а ще я буду телефонувати тобі щогодини.
Я відповів:
— Якщо я не підходитиму до телефону, то я або спатиму, або буду в туалеті.
Мама відповіла:
— Краще підходь до телефону.
Коли вона пішла на роботу, я одразу ж одягнувся і спустився на перший поверх. Стен підмітав перед під’їздом. Я хотів пройти непоміченим, проте він мене таки побачив.
— Не схоже, що ти справді хворий, — звернувся він до мене, змітаючи купу листя на дорогу.
— Я справді хворий, — відповів я. Тоді Стен запитав:
— І куди ж це Містер Я-Справді-Хворий так поспішає?
— До аптеки на Вісімдесят четвертій вулиці за льодяниками від кашлю.
Брехня номер три. Насправді я пішов до майстерні «Фрейзер та сини» на Сімдесят дев’ятій вулиці.
— Зробити тобі ще дублікатів? — запитав Волт. Я привітався із ним, дістав ключ і запитав, що він може про нього сказати. — Це ключ від якогось ящика, — пояснив Волт, уважно розглядаючи ключ через скельця своїх окулярів, — я б сказав навіть, від сейфа, судячи з його форми. — Він вказав мені на полицю із гачками, на яких висіла сила-силенна різних ключів. — Бачиш, ці ключі зовсім інші. Твій набагато товстіший. Його важче зламати. — Я торкнувся усіх ключів, до яких міг дотягнутися, і чомусь від цього мені стало легше. — Але навряд чи це ключ від вбудованого сейфа, швидше, від чогось маленького, може, портативного. Або від скриньки у банку. Причому, старого зразка. Або від якогось відстійного генератора. — Це мене трохи розсмішило, хоч я й розумів, що немає нічого смішного у тому, щоб бути відстійним. — Це доволі старий ключ, — продовжив Фрейзер, — йому на вигляд років двадцять-тридцять, не менше.