— Із чого ти взяв, що люди зникнуть через п’ятдесят років?
Я запитав маму:
— Ти оптимістка чи песимістка?
Вона поглянула на годинник і відповіла:
— Я налаштована оптимістично.
— Тоді я змушений тебе розчарувати, бо я точно знаю, що людство винищить себе, тільки-но це стане можливим, а станеться це дуже і дуже скоро.
— А чому тебе засмучують красиві пісні?
— Бо вони всі лицемірні.
— Геть усі?
— Ніщо не може бути водночас красивим і правдивим.
Вона всміхнулася, але не радісно, і сказала:
— Ти говориш, як твій тато.
— Що ти маєш на увазі?
— Тато завжди мислив у такому стилі.
— У якому стилі?
— Ну, «ніщо не може бути і таке, і все інше». Або «все таке-то й таке-то». Або «очевидно». — Вона розсміялася. — Він завжди був дуже однозначним у всьому.
— Що таке «однозначний»?
— Це означає «впевнений», воно походить від слів «той, хто має лише одну думку, одне визначення».
— Що поганого в однозначності?
— Тато деколи не бачив за деревами самого лісу.
— Якого лісу?
— Облиш, ніякого.
— Мам?
— Так?
— Мене засмучує, коли ти кажеш, що я роблю щось так, як тато.
— Ой, вибач. Хіба я часто це кажу?
— Ти постійно це кажеш.
— Тепер я розумію, чому це тебе засмучує.
— А бабуся весь час повторює, що я роблю щось так, як дідусь. Мені від цього ніяково, бо їх уже немає… А ще я не відчуваю себе особливим.
— Сонечко, ми з бабусею не хотіли, щоб так сталось. Для нас ти завжди будеш особливим, ти ж це знаєш?
— Мабуть.
— Найособливішим.
Вона погладила мене по голові, і її рука торкнулася того місця за вухом, якого майже ніколи не торкаєшся.
Я запитав, чи можна ще раз застебнути їй сукню. Вона відповіла ствердно, і повернулась до мене спиною.
— Думаю, тобі було б краще спробувати піти до школи, — сказала мама.
— Я намагаюсь, — відповів я.
— Може, підеш хоча б на перший урок?
— Я не можу навіть встати з ліжка. — Брехня номер шість. — А ще доктор Файн сказав, що я повинен прислухатись до своїх відчуттів. Він сказав, що я повинен відпочивати, коли мені потрібно.
Це не було брехнею, проте не було й до повної міри правдою.
— Я просто не хочу, щоб ти взяв це собі за звичку, — сказала мама.
— Не бійся, не візьму, — відповів я.
Вона поклала руки на ковдру, і, мабуть, помітила, що щось не так, бо запитала мене, чи я лежу в ліжку у вуличному одязі. Я відповів:
— Так, і це через те, що я просто замерз. — Брехня номер сім. — Я маю на увазі, на додачу до того, що мене лихоманить.
Як тільки мама пішла, я зібрав свої речі та спустився вниз.
— У тебе сьогодні значно кращий вигляд, — завважив Стен.
Я порадив йому займатися своїми справами.
— Та хай йому грець! — обурився він.
— Просто сьогодні я почуваюся гірше, ніж учора.
Я пішов до магазину мистецького приладдя на Дев’яносто третій вулиці й запитав жінку на вході, чи можу я поговорити з менеджером. Так робив тато, коли йшлося про щось надважливе.
— Чим я можу бути корисною? — запитала вона.
— Мені потрібен менеджер, — стояв на своєму я.
— Я зрозуміла. Чим я можу бути корисною?
— Ви неймовірно красиві, — сказав я їй, бо вона була дуже гладкою, і я подумав, що такий комплімент буде надзвичайно приємним для неї, а ще я зможу заново їй сподобатися, хоч я і був сексистом.
— Спасибі, — відповіла жінка.
— Ви могли б бути кінозіркою. — У відповідь вона лише похитала головою, наче думаючи «Що за?..» — Менше з тим, — сказав я, дістав конверт і розповів їй історію про свою знахідку і про те, як я відмикав усі замки на своєму шляху і думав, що може означати слово «Блек». Я хотів, щоб вона мені розповіла щось про чорне, бо ж вона мала б бути експертом із кольору.
— Ну… — вона ніби замислились, — не знаю, чи я можу бути експертом бодай у чомусь, але я точно бачу дещо дивне в тому, що людина написала слово «чорний» ручкою червоного кольору.
Я запитав її, що в цьому незвичайного, бо до цього моменту я думав, що тато просто використав одну з тих червоних ручок, якими виправляв помилки у «Нью-Йорк таймс».
— Ходи сюди, — відповіла вона і підвела мене до вітрини із десятьма ручками. — Поглянь на це. — І вона вказала на блокнот, який лежав біля вітрини.