— Ви впевнені?
— Майже впевнена.
— Ви впевнені більше, ніж на сімдесят п’ять відсотків, чи менше?
— Більше.
— На дев’яносто дев’ять відсотків?
— Менше.
— Дев’яносто відсотків?
— Десь так.
Я на декілька секунд замислився.
— Це досить багато відсотків.
Я побіг додому і продовжив свої пошуки в Інтернеті. Я з’ясував, що в Нью-Йорку живе чотириста сімдесят дві людини з прізвищем Блек. Адрес було менше, усього двісті шістнадцять, тому що, звісно, деякі Блеки жили разом. Я підрахував, що якби я навідував двох Блеків щосуботи, що було досить реальним, плюс канікули і мінус репетиції «Гамлета» та інші справи, такі як з’їзди геологів та нумізматів, я зможу обійти всіх Блеків лише за три роки. Але я не міг прожити три роки у невідомості. Тоді я написав листа:
Cher Марсель,
Allо!! Пише вам мама Оскара. Я про це багато думала і дійшла висновку, що не бачу причин для того, щоб Оскар і надалі відвідував ваші уроки французької. Тож він більше не ходитиме до вас по неділях, як це було раніше. Хочу вам щиро подякувати за все, чого ви навчили Оскара, особливо за умовний час, він такий чудний. Звісно, не варто дзвонити мені, коли Оскар не прийде до вас на заняття, бо я це вже знаю, і це моє рішення. А ще я буду і надалі надсилати вам чеки, бо ви — класний!
Votre ami dévouée3[13],
Це й був мій геніальний план. Тепер я проводитиму вихідні у пошуках Блека, який знав мого тата і міг би знати про ключ із вази з татової комірчини. За півтора року я знатиму все. Або хоча б вигадаю новий план.
Звісно, я хотів поговорити з мамою того вечора, коли вирішив розпочати пошуки підходящого замка, проте не зміг. І зовсім не через те, що боявся дістати на горіхи за свій надто довгий ніс, і не через те, що боявся покарання за розбиту вазу, і аж ніяк не через те, що сердився на неї за те, що вона розважалася разом із Роном замість того, щоб робити свій внесок до Резервуару сліз.
Я не знаю чому, але я був абсолютно впевненим, що мама нічого не знала ні про ключ, ні про конверт, ні про вазу. Це була моя із татом таємниця.
Отож упродовж тих восьми місяців, коли я бродив вулицями Нью- Йорка у пошуках правильного Блека, а вона мене питала, куди я йду та коли повернусь, я просто відповідав: «Йду гуляти. Буду пізніше». Що мене дивувало, так це те, чому вона ніколи більше ні про що не питала, ні куди саме я йду, ні коли саме я повернусь, хоча зазвичай вона дуже за мене хвилювалась, особливо після татової смерті. Вона навіть купила мені мобільний телефон, щоб ми завжди могли знайти одне одного, а ще примусила мене їздити виключно на таксі, а не в метро. Вона навіть відвела мене до поліцейського відділка, щоб зняти відбитки пальців, — я сприйняв це як цікаву пригоду. То чому вона раптом почала про мене забувати? Щоразу, коли я виходив на пошуки, тягар у мене на серці ставав трохи легшим, бо я наближався до тата. Але водночас, він ставав і тяжчим, бо я віддалявся від мами.
Тієї ночі перед сном я й далі думав про ключ і про те, що кожні 2,777 секунди у місті народжується новий замок. Я витяг «Те, що зі мною сталося» зі сховку між ліжком та стіною і трохи погортав його, думаючи лише про те, щоб швидше заснути. Через цілу вічність я виліз із ліжка і пішов до комірчини, у якій ховав телефон. Я не витягав його звідти від найжахливішого у світі дня. Це здавалося мені просто неможливим.
Я багато думав про ті чотири з половиною хвилини між моїм приходом додому і татовим дзвінком. Стен торкнувся мого обличчя, чого він ніколи не робив раніше. Я востаннє їхав ліфтом. Я відімкнув вхідні двері, зняв рюкзак та роззувся, наче все було чудово, бо тоді я ще не знав, що насправді все жахливо, та й звідки я міг це знати? Я погладив Бакмінстера, щоб показати йому, як я його люблю. Тоді підійшов до телефону, щоб перевірити повідомлення на автовідповідачі, і прослухав їх одне за одним.
Повідомлення перше: 8:52.
Повідомлення друге: 9:12.
Повідомлення третє: 9:31.
Повідомлення четверте: 9:46.
Повідомлення п’яте: 10:04.
Я хотів подзвонити мамі. Тоді мені спало на думку взяти рацію, щоб зв’язатися з бабусею. Я прокрутив записи на автовідповідачі до першого повідомлення і прослухав їх усі ще раз. Я поглянув на годинник. 10:26:41. Мені захотілося втекти світ за очі й більше ні з ким ніколи не розмовляти. Мені захотілося заховатись під ліжком. Тоді я подумав про те, щоб побігти до центру і спробувати самотужки його врятувати. А тоді задзвонив телефон. На годиннику було 10:26:47.