Я знав, що не дозволю мамі прослухати повідомлення, бо захищати її було одним із моїх raisons d’être, тож я витяг із комоду гроші, які тато відкладав для надзвичайних випадків і побіг у магазин «Радіо шек»[14] на Амстердамі.[15] По телевізору я побачив, як впала перша вежа. Я купив точнісінько такий самий телефон, прибіг додому і записав наше привітання зі старого телефону. Я загорнув старий телефон у шарф, який бабуся не доплела через мою непоступливість, а тоді поклав його у сумку для покупок, а її поклав у коробку, а коробку заховав під купою інших речей у комірчині, прикривши своїм набором ювелірних інструментів та альбомами з колекціями іноземних купюр.
Тієї ночі, коли я прийняв рішення, що пошуки замка — це мій найважливіший raison d’être, найперший перед усіма іншими, я мусив знову почути його голос.
Я був дуже обережним, намагаючись безшумно витягти старий телефон із його сховків. Навіть коли я зменшив гучність до мінімальної, щоб не розбудити маму, татів голос все одно заповнив усю кімнату, так само, як тьмяне світло освітлює кожен темний закуток.
Повідомлення друге. 9:12. Це знову я. Ти там? Алло? Пробач якщо. Тут стає трохи. Димно. Я сподівався застати. Тебе. Вдома. Я не знаю, чи ти чув, що сталося. Але. Я. Хотів сказати тобі, що в мене все добре. Зі мною. Все. Гаразд. Коли прослухаєш це, подзвони бабусі. Скажи їй, що зі мною все добре. Я подзвоню ще раз через декілька хвилин. Сподіваюсь, пожежники зараз будуть. Тут. Я подзвоню.
Я загорнув телефон назад у недоплетений шарф, поклав його знову до сумки, тоді в коробку, а її — в іншу коробку, а тоді сховав під рештою речей у комірчині.
Я дивився на штучні зорі на стелі цілу вічність.
Я вигадував.
Я поставив собі синець.
Я знову вигадував.
Я виліз із ліжка, підійшов до вікна і взяв свою рацію.
— Бабусю? Бабусю, ти мене чуєш? Бабусю? Бабусю?
— Оскаре?
— Зі мною все гаразд. Прийом.
— Уже пізно. Щось сталося? Прийом.
— Я тебе розбудив? Прийом.
— Ні. Прийом.
— Що ти робила? Прийом.
— Я розмовляла з Квартирантом. Прийом.
— Він теж ще не спить? Прийом.
Мама наказувала мені не питати про Квартиранта, але я просто не міг цього не робити.
— Не спить. Проте його вже нема, він щойно пішов у справах. Прийом.
— Але зараз четверта дванадцять ранку! Прийом.
Квартирант поселився у бабусі одразу після татової смерті, і хоч я бував у неї в гостях майже щодня, я досі його не бачив. У нього постійно були якісь справи, або ж він спав, або приймав душ, хоч я й не чув шуму води. Мама якось запитала мене:
— Тобі не здається, що бабусі самотньо?
— Мені здається, усі люди рано чи пізно почуваються самотніми.
— Але у неї немає мами, чи таких друзів, як Даніель чи Джейк, чи навіть Бакмінстера.
— Це точно.
— Може, їй потрібен уявний друг?
— Але ж є я, і я справжній, а не уявний.
— Так, і бабуся тебе обожнює, але ти ходиш до школи, і в гості до друзів, на репетиції «Гамлета», і в магазини «Умілі ручки»…
— Мам, будь ласка, не згадуй про «Умілі ручки».
— Я просто хотіла сказати, що тебе немає поруч увесь час. А бабусі може бути потрібен друг її віку.
— Звідки ти знаєш, що її уявний друг — старий?
— Я не знаю цього напевно.
Вона продовжила:
— Немає нічого поганого у тому, що людині потрібен друг.
— Ти маєш на увазі Рона?
— Ні, я говорю про бабусю.
— Але маєш на увазі Рона.
— Ні, Оскаре. Ти помиляєшся. І зміни свій тон.
— Я не використовую якийсь особливий тон.
— Ти використовуєш свій винувальний тон.
— Я навіть не знаю, що таке «винувальний тон», то як я можу його використовувати?
— Ти намагаєшся мене присоромити за те, що у мене є друг.
— Ні, не намагаюсь.
Вона провела рукою з обручкою по волоссю і сказала:
— Знаєш, Оскаре, я справді говорила про бабусю, але це правда — мені також потрібні друзі. Що в цьому поганого?
Я знизав плечима.
— Тобі не здається, що тато хотів би, щоб у мене були друзі?
— Я не використовував ніякого тону.
Бабуся живе у будинку напроти. Ми мешкаємо на п’ятому поверсі, а вона на третьому, але різниця невелика. Іноді вона пише мені записки, і я можу бачити їх у вікні через свій бінокль, а колись ми з татом намагалися зробити паперовий літак, який долетів би від нашої квартири до бабусиної. Стен стояв унизу, підбираючи з дороги всі наші невдалі спроби. Я досі пам’ятаю записку, яку бабуся написала мені одразу після татової смерті: «Не йди».