Хіба не дивно, що кількість небіжчиків збільшується, а Земля не змінюється у розмірі? Можливо, одного дня просто не стане місця для нових мерців? На мій минулий, дев’ятий, день народження бабуся подарувала мені передплату на «National Geographic», який вона називає «Національним атласом». А ще вона подарувала мені білий піджак, бо я ношу лише білий одяг, а він виявився таким великим, що мені доведеться носити його ще дуже довго. Бабуся подарувала мені також камера дідуся, яка мені подобалась із двох причин. Я запитав її, чому дідусь не забрав камеру із собою, коли йшов від неї, на що бабуся відповіла:
— Мабуть, він просто хотів, щоб вона була в тебе.
— Але тоді мені було мінус тридцять років.
Вона відповіла:
— То й що.
Отож, найдивовижніше, що я вичитав у «National Geographic» — це те, що кількість людей, які нині живуть на Землі, перевищує кількість людей, які померли за всю історію людства. Інакше кажучи, якби всі одночасно захотіли грати Гамлета, то не змогли б, бо їм не вистачило б черепів!
А що як вигадати хмарочоси для небіжчиків і будувати їх під землею? Їх можна розташовувати і під хмарочосами для живих людей. Ми могли б ховати людей на ста поверхах вглиб землі, і тоді світ мертвих був би просто під світом живих! Іноді я думаю, що було б весело, якби хмарочоси їздили вниз та вгору, а ліфти стояли б на місці. Припустімо, хочете ви поїхати на дев’яносто п’ятий поверх; натискаєте на кнопку, і до вас приїжджає дев’яносто п’ятий поверх! Це могло б виявитися страшенно корисним винаходом, бо тоді, якби ви були на дев’яносто п’ятому поверсі, а літак врізався нижче, будинок сам опустив би вас на землю, і ніхто не постраждав би, навіть якби ви забули у цей день рятівну жилетку з пташиного корму вдома.
Я їздив у лімузині лише двічі за життя. Перший раз був жахливим, хоча сам лімузин здавався пречудовим. Удома мені не дозволяють дивитись телевізор, не дозволили і в лімузині, проте все одно приємно, що він там був. Я запитав, чи не могли б ми проїхати повз мою школу, щоб Зуб і Мінч побачили мене в лімузині. Але мама сказала, що це не по дорозі й ми можемо запізнитися на цвинтар. «Чому ні?» — запитав я, що було, на мою думку, досить логічним запитанням, бо й справді — чому ні? Хоча я вже й змінив свої погляди, але ж раніше я був атеїстом, тобто не вірив у речі, не доведені наукою. Я думав, що якщо ти помер, то зникаєш безповоротно, нічого більше не відчуваєш і не бачиш сни. Не те щоб я почав вірити в речі, не доведені наукою; зовсім ні. Просто тепер я вірю, що все набагато складніше. В усякому разі, ми ж не насправді збираємося його ховати.
Хоча я й намагався не зважати на це, мене дратувало, що бабуся повсякчас намагалася до мене торкнутися, тож я виліз на переднє сидіння і почав штрикати водія, щоб він нарешті звернув на мене увагу.
— Яка. Твоя. Функція, — запитав я його голосом Стівена Гокінга.
— Щоооо?
— Він хоче знати, як вас звуть, — пояснила бабуся. Водій простягнув мені свою візитку.
У відповідь я дав йому свою візитку і сказав:
— Вітаю. Джеральде. Я. Оскар.
Він запитав, чому я так розмовляю, на що я відповів:
— Центральний Оскарів процесор — це штучна нейронна мережа. Комп’ютер у процесі навчання. Що більше знайомств він заводить, то більше навчається.
Джеральд сказав: «О», а потім додав: «Кей». Я не міг зрозуміти, подобаюсь я йому чи ні, тому сказав:
— Ваші окуляри тягнуть на сто доларів.
Він відповів:
— Взагалі-то вони коштують сто сімдесят п’ять.
— Ви багато лайливих слів знаєте?
— Деякі знаю.
— А мені не дозволяють лаятися.
— Непруха.
— Що таке «непруха»?
— Те саме, що й «халепа».
— А ви знаєте, що таке «гамнюк»?
— А це хіба не лайливе слово?