Прощавай! Я люблю тебе! Прощавай! Я люблю тебе!
А ще може статися так, що людина, яка їхатиме у «швидкій», виявиться першою у списках багатьох людей, і тоді коли вона помиратиме, а «швидка» везтиме її вулицями міста до лікарні, на даху весь час миготітиме:
Прощавай! Я люблю тебе! Прощавай! Я люблю тебе!
— Бабусю? Прийом.
— Так, любий? Прийом.
— Якщо дідусь був такою хорошою людиною, чому він від тебе пішов? Прийом.
Вона відступила на крок вглиб квартири.
— Він не хотів іти. Так було треба. Прийом.
— Але чому так було треба? Прийом.
— Я не знаю. Прийом.
— Хіба це тебе не злить? Прийом.
— Те, що він пішов? Прийом.
— Те, що ти не знаєш чому. Прийом.
— Ні. Прийом.
— Засмучує? Прийом.
— Звичайно. Прийом.
— Зачекай хвилинку, — попросив я її і побіг по дідусеву камеру. Я підніс її до вікна і сфотографував бабусине вікно. Спалах освітив вулицю між нами.
10. Волт
9. Лінді
8. Алісія
Бабуся сказала:
— Сподіваюсь, ти ніколи не любитимеш нікого так сильно, як я люблю тебе. Прийом.
7. Фарлі
6. Мінч і Зуб (разом)
5. Стен
Я почув, як вона цілує свої пальці і дує на них.
4. Бакмінстер
3. Мама
Я надіслав їй поцілунок у відповідь.
2. Бабуся
— Прийом і відбій, — сказав хтось із нас.
1. Тато
«Нам просто необхідні значно більші кишені, — думав я, лежачи у ліжку і відраховуючи сім хвилин, яких середньостатистичній людині достатньо для того, щоб заснути. — Нам потрібні величезні кишені, у яких могли б вміститися навіть наші сім’ї, наші друзі, і навіть люди, яких немає у нашому списку, навіть незнайомці, яких ми ніколи не бачили, проте все одно хотіли б захистити. Нам потрібні кишені для цілих округів і міст, кишені, що могли б вмістити цілий Всесвіт.»
Вісім хвилин і тридцять дві секунди…
Але я чудово знав, що таких величезних кишень не існує. Рано чи пізно всі втратять всіх. І жоден винахід цьому не зможе зарадити, і в ту ніч я відчував себе тією останньою черепахою, на якій тримався Всесвіт.
Двадцять одна хвилина і одинадцять секунд…
Щодо ключа, то я пов’язав його на мотузку разом із ключем від квартири і носив тепер, як кулон.
Щодо мене, то я не міг заснути годинами. Бакмінстер згорнувся калачиком біля мене, і я вирішив трохи провідмінювати дієслова, щоб відволіктися від важких думок.
Je suis
Tu es
Il/elle est
Nous sommes
Vous êtes
Ils/elles sont
Je suis
Tu es
Il/elle est
Nous
Я прокинувся серед ночі і побачив лапи Бакмінстера на своїх повіках. Мабуть, він відчував, що мені приснився кошмар…
Мої почуття
12 вересня 2003 року
Дорогий Оскаре,
пишу тобі з аеропорту.
Я так багато повинна тобі розказати… Почну із самого початку, бо саме цього ти заслуговуєш. Я хочу розповісти тобі геть усе, без жодних таємниць. Але де цей початок? І що таке «все»?
Я вже стара жінка, проте колись і я була дівчинкою. Чесно. Я була дитиною, як і ти тепер. Одним із моїх обов’язків було доставляння листів. Одного дня мені на очі трапилась записка з нашою адресою на звороті. На ній не було імені, проте я була певна, що вона адресована саме мені — кому ж іще? Я розпечатала її. Багато слів були викреслені з тексту цензором.
14 січня 1921 року
Отримувачу цього листа:
Моє ім’я ХХХХХХХ ХХХХХХХХХ, і нині я ХХХХХХХХ у турецькому виправному таборі ХХХХХ, блок ХХ. Я знаю, що щасливий ХХ Х ХХХХХХХ, бо взагалі вижив. Я вирішив написати тобі, не знаючи, хто ти. Мої батьки ХХХХХХХ ХХХ. Мої брати та сестри ХХХХХ ХХХХ, та головне, що ХХХХХХ ХХ ХХХХХХХХ!
Я писав ХХХ ХХ ХХХХХ ХХХХХХХ щодня, від першого дня мого перебування тут. Я вимінював хліб на поштові марки, та відповідей на свої листи досі так і не отримував. Іноді я заспокоюю себе тим, що наші листи просто ніхто нікуди не надсилає.
ХХХ ХХ ХХХХХХ, чи хоча б ХХХ ХХХХХХХХХ?
ХХ ХХХХХ Х ХХ упродовж ХХХХХ ХХ.
ХХХ ХХХ ХХ ХХХХХ, і ХХХХХ ХХ ХХХХХ ХХ ХХХ, жодного разу не ХХХ ХХ ХХХХХХ, ХХХ ХХХХХХХХ ХХХ ХХХХХ нічний кошмар?
ХХХ ХХХ, ХХ ХХХХХ ХХ ХХХХХ ХХ! ХХХХХ ХХ ХХХ ХХ ХХХ ХХ ХХХХХХ, щоб написати мені декілька слів, я був би за це до неможливого вдячний! Декілька ХХХХХХ ХХХХ отримували листи, то ж я знаю, що ХХ ХХ ХХХХХХХХ. Будь ласка, надішли мені своє фото і обов’язково підпиши листа. Надішли мені все.