— Ні, якщо казати його навпаки — кюнмаг.
— Он воно що.
— !кюмнаг, упуд в енем йуліцоП.
Джеральд похитав головою і засміявся, але якось незлобиво.
— Мені не можна навіть казати «полизати», хіба що я маю на увазі льодяник чи морозиво. Класні рукавиці для водіння.
— Дякую.
Я ще трохи подумав і додав:
— Між іншим, якщо вигадати страшенно довгі лімузини, то водії взагалі б не знадобилися. Люди сідали б у машину, проходили по салону і виходили б через передні двері, опиняючись одразу там, куди хотіли приїхати. У нашому випадку передні двері були б на цвинтарі.
— А я зараз із задоволенням подивився б якийсь матч…
Я поплескав його по плечу і сказав:
— Якщо ви пошукаєте у словнику слово «кумедний», то побачите біля нього своє фото!
На задньому сидінні мама щось стискала всередині своєї сумки. Я помітив, як напружились її м’язи. Бабуся в’язала білі рукавички, отже, для мене, хоча на вулиці було ще досить тепло. Я хотів запитати маму, що саме вона там стискала і навіщо. Пам’ятаю, як тоді мені спало на думку, що навіть якби я помирав від переохолодження, я ніколи, ні за які багатства світу не надів би ті білі рукавички.
— Як уже на те пішло, — сказав я Джеральду, — якщо зробити неймовірно довгий лімузин, заднє сидіння якого було б у вагіні твоєї мами, а переднє — на твоїй могилі, то це був би лімузин, довгий, як життя.
Джеральд відповів:
— У принципі ти маєш рацію, але якби всі так жили, то люди б ніколи не перетиналися одне з одним, правда ж?
На що я відповів:
— Та й нехай.
Мама й далі щось стискала, бабуся в’язала, тому я продовжував розмову з Джеральдом.
— Одного разу я копнув курку-парижанку в живіт. — Я сказав це, бо хотів, щоб він справді розреготався з мого жарту, бо коли люди сміялися, тягар мені на серці ставав хоч трохи легшим. Він нічого не відповів, мабуть, просто не розчув мене, тому я повторив: — Я кажу, одного разу я копнув курку-парижанку в живіт.
— Га?
— А вона зробила «œuf».[3]
— І що?
— Це жарт. Хочете почути ще один, чи вам достатньо одного un œuf?
Водій подивився через дзеркало на бабусю і запитав:
— Що він таке говорить?
Вона сказала:
— Насправді, його дідусь любив тварин більше, ніж людей.
Я знову звернувся до Джеральда:
— Œuf! Дійшло?
Я переліз назад, щоб не заважати Джеральду вести машину, бо ж за кермом треба бути надзвичайно обережним, особливо на шосе, по якому ми саме їхали. Бабуся знову почала до мене торкатися, що дуже дратувало, хоч я й намагався не звертати на неї уваги. Мама сказала:
— Любий.
— Oui? — відповів я, і тоді вона мене запитала:
— Ти не давав часом ключа від нашої квартири поштареві?
Так дивно, що вона спитала про це саме в ту мить, бо ця розмова була тоді ні до чого, мабуть, мама просто шукала тему, що могла б нас відволікти. Я уточнив:
— Це не поштар, це поштарка.
Вона кивнула, але якось розгублено, і запитала, чи я давав ключ поштарці. Я кивнув на знак згоди, бо раніше ніколи її не обманював. Я просто не мав на це причин.
— Навіщо ти це зробив? — запитала мама, тож я відповів їй:
— Стен. — А вона перепитала:
— Хто?
— Стен, наш швейцар. Іноді він бігає по каву, а я не хотів би пропустити жодної посилки, тож і подумав, що було б добре, якби Алісія…
— Хто?
— Алісія, поштарка. Якби вона мала ключі, то могла б заносити мої посилки одразу до нас додому.
— Але ж я не дозволяю тобі роздавати ключі незнайомцям.
— На щастя, Алісія не незнайомка.
— У нашій квартирі багато цінних речей.
— Я знаю. У нас багато чудових речей.
— Ти ж знаєш, іноді люди видаються хорошими на перший погляд, проте це враження може бути хибним. А що, якби вона щось поцупила?
— Вона цього ніколи не зробила б.
— А якби зробила?
— Але ж не зробила.
— Що ж, а ключі від своєї квартири вона тобі дала?
Мама, очевидно, дуже розлютилась на мене, хоч я і не розумів за що. Я ж не зробив нічого поганого. А якщо й зробив, то не знав, що саме було не так. І я точно зробив це ненавмисно.
Про всяк випадок я пересунувся поближче до бабусі та запитав маму:
— Навіщо мені ключі від її квартири?
Вона розуміла, що я ще більше замикаюся в собі, а я розумів, що вона мене зовсім не любить. Я знав, що насправді, якби у нас був вибір, то вона б радше їхала на мій похорон. Я подивився на люк лімузина і уявив, яким був світ до появи стель. Мені раптом подумалось: чи є у печері стеля, чи насправді там немає нічого, окрім стелі?