— Ні, звичайно.
— Це було риторичне запитання.
— Що це означає?
— Це означає, що я поставив його не для того, щоб почути відповідь, а для того, щоб підкреслити зміст своїх слів.
— Який зміст?
— Що не на все мають бути якісь причини.
— Але якщо немає жодних причин, то для чого тоді взагалі існує Всесвіт?
— Бо так складаються обставини.
— Тоді чому я твій син?
— Бо ми з мамою кохалися, і тоді моя сперма запліднила її яйцеклітину.
— Мене зараз знудить!
— А я ще вважав тебе дорослим!
— Тату, я просто не розумію, для чого ми існуємо. Не як саме, а для чого?
Я спостерігав, як блискавично снували думки в його голові, а тоді тато відповів:
— Ми існуємо, тому що існуємо. Так треба.
— Що за?..
— Ми можемо скільки завгодно уявляти собі інші далекі галактики, проте ми існуємо саме у цій.
Я розумів, що він хотів цим сказати, і не сперечався з ним, хоч і не зовсім погоджувався із його думкою. Тільки через те, що ти атеїст, не означає, що ти б не хотів знати, для чого існують речі навколо тебе.
Я ввімкнув свій короткохвильовий приймач і з татовою допомогою спромігся натрапити на трансляцію грецькою мовою — звучало дуже мелодійно. Ми не могли зрозуміти, про що говорять, а просто лежали, дивилися на флуоресцентні сузір’я на стелі та слухали.
— Твій дідусь говорив грецькою.
— Ти хотів сказати, говорить грецькою.
— Так, говорить, тільки вже не тут.
— А може, це саме його голос ми зараз слухаємо?
Газета вкривала нас, наче ковдра. На останній сторінці було фото тенісиста, який, мабуть, щойно виграв якийсь турнір, проте я так і не міг зрозуміти, сумним він був на цьому фото чи веселим.
— Тату?
— Що?
— Розкажи мені якусь історію.
— Добре.
— Тільки цікаву.
— Тобто не таку, як зазвичай?
— Так.
Я підсунувся неймовірно близько до нього, так що майже ткнувся носом йому в пахву.
— І ти мене не перебиватимеш?
— Я постараюсь.
— Бо так мені важче розповідати.
— А ще тому, що це дратує.
— Так, це дратує.
Понад усе я любив ці хвилини перед початком розповіді.
— Колись давно у Нью-Йорку був Шостий округ.
— Що таке округ?
— Хіба я не просив тебе не перебивати?
— Я знаю, проте я не зрозумію суті історії, якщо не знатиму, що таке округ.
— Це район. Або декілька районів.
— Добре, тоді якщо був Шостий округ, то які інші п’ять?
— Манхеттен, звісно, Бруклін, Квінс, Стейтен-Айленд і Бронкс.
— А я був у якихось із цих округів?
— Ти знову?
— Я ж просто хочу знати!..
— Одного разу ми їздили до Бронксу в зоопарк, це було декілька років тому. Пам’ятаєш?
— Ні.
— А ще до Брукліну, щоб подивитися на троянди у ботанічному саду.
— А у Квінсі я був?
— Не думаю.
— А у Стейтен-Айленді?
— Ні.
— То Шостий округ справді існував?
— Саме це я й намагався тобі розповісти!
— Вибач, більше жодних перебивань. Обіцяю.
Коли тато розповів історію до кінця, ми знову ввімкнули радіо і натрапили на французький говір. Я з насолодою вслухався в голос, бо він нагадував мені про нашу недавню відпустку, яку я понад усе хотів би повернути. Через якийсь час тато запитав мене, чи я сплю. Я сказав «так», бо знав, що тато не піде, поки я не засну, а я ж хотів, щоб він також відпочив перед завтрашнім робочим днем. Він побажав солодких снів, поцілував мене в чоло і пішов до дверей.
— Тато?
— Що, друже?
— Нічого.
Я почув його голос знову, коли прийшов зі школи наступного дня. Нас відпустили раніше через те, що сталося. Я анітрохи не панікував, бо тато і мама працювали в середмісті, а бабуся ніде не працювала, тож усі, кого я любив, мали бути у безпеці.
Я знав, що повернувся додому рівно о 10:22, бо часто зиркав на годинник. У квартирі було порожньо та тихо. Дорогою до кухні я ще встиг винайти тумблер на вхідні двері, який заводив би величезне колесо зі спицями у вітальні, а воно зачіпало б металеві зубці на стелі — і виходила б дуже гарна мелодія, на зразок «Латаючи дірку» або «Я хочу сказати тобі»,[9] і квартира б перетворювалась на величезну музичну скриньку.
Я погладив трохи Бакмінстера, щоб показати йому свою любов, і перевірив автовідповідач. На той час у мене ще не було мобільного, і коли ми йшли зі школи, Зуб пообіцяв подзвонити мені додому і повідомити, де саме ми зустрінемось: чи в парку, де він збирався показати мені декілька нових трюків на скейті, чи в закапелку аптеки, куди ніхто не заходить і де б ми спокійно розглядали журнал «Плейбой», хоча я був не в захваті від такої ідеї.