Повідомлення перше. Вівторок, 8:52. «Є хтось вдома? Алло? Це тато. Якщо ти там, візьми слухавку. Я намагався додзвонитися у офіс, проте ніхто не відповів. Слухай, дещо трапилось. Зі мною все гаразд. Вони просять нас залишатися на своїх місцях та чекати пожежників. Я впевнений, що все минеться. Я подзвоню ще раз, коли знатиму більше. Просто хотів сказати, що зі мною все добре, щоб ви не хвилювалися. Я ще зателефоную».
Було ще чотири повідомлення від нього: одне о 9:12, ще одне о 9:31, потім о 9:46, і останнє о 10:04. Я слухав їх знову і знову, і поки я намагався зрозуміти, що слід робити, або навіть, що я повинен думати або відчувати, телефон знову ожив.
На годиннику було 10:26:47.
Я подивився на визначник номера, і зрозумів, що дзвонив тато.
Чому я не там, де ти?
21 травня 1963 року
Моєму ненародженому синові: я не завжди був німим. Колись я говорив, говорив і говорив, я просто не міг мовчати, тиша перемогла мене, наче рак, під час моєї першої поїздки до Штатів. Я обідав у кафе і саме намагався сказати офіціантці: «Те, як ви подали мені ножа, нагадує мені про…», проте так і не зміг завершити речення, її ім’я просто не вимовилось уголос, тоді я спробував ще раз, і знову марно, вона опинилася замкненою в мені, так дивно, так тривожно, так жалюгідно, так сумно, подумав я. Тоді я витяг із кишені ручку і написав слово «Анна» на серветці, це повторилось і через два дні, і ще через день, вона стала для мене єдиним предметом для розмов, а коли у мене не було із собою ручки, я виводив ім’я «Анна» у повітрі, ззаду наперед і справа наліво, так, щоб мій співрозмовник міг його прочитати, а коли я розмовляв по телефону, то набирав цифри 2, 6, 6, 2, щоб мій співрозмовник міг почути те, що я не мав змоги сказати. «І» було наступним загубленим мною словом, мабуть, тому, що воно завжди супроводжувало її ім’я — таке просте слово, така невимовна втрата… Натомість я вживав слово «амперсанд»,[10] що звучало просто сміховинно, але іншого вибору я не мав. «Будь ласка, каву амперсанд щось солодке» — впевнений, ніхто не захотів би опинитися на моєму місці. Слово «хочу» стало однією із моїх перших втрат. Ні, я не перестав хотіти, навпаки, дечого я тепер хотів ще більше, проте я втратив змогу висловлювати свої бажання. Натомість я казав «я прагну». «Я прагну двох булочок» — так звертався я до пекаря, але ці слова не набували правильного змісту, і мої думки полишали мене, як листя злітає із дерев та падає в річку. Я був деревом, а світ був рікою. Під час прогулянки з собаками ввечері я втратив «до мене», а коли перукар повернув мене обличчям до дзеркала, я втратив і слово «гарно». Я втратив слова «сором» і «соромитися» — який сором! Я втратив слово «носити», а разом із ним загубив і предмети, які я носив: «щоденник», «олівець», «дріб’язок», «гаманець»… Я втратив навіть «втрату». Через якийсь час я розгубив майже всі слова, і коли хтось робив щось приємне для мене, я говорив йому: «Те, що передує словам „будь ласка“». Коли я був голодним, то казав: «Я відчуваю себе протилежно до ситості». Я втратив слово «так», проте у мене залишилось ще слово «ні», тому коли хто-небудь запитував мене: «Ви Томас?», я відповідав: «Не ні». А коли я загубив і слово «ні», то пішов до тату-салону і зробив собі два татуювання: слово «ТАК» на лівій долоні і слово «НІ» — на правій. Що я можу сказати? Це не покращило мені життя, це лише зробило його можливим. Коли взимку на морозі я потираю однією рукою іншу, то зігріваю себе тертям «ТАК» і «НІ». Коли я аплодую, то висловлюю своє захоплення союзом «ТАК» і «НІ». Коли я хочу показати слово «книга», я розтуляю долоні — для мене кожна книга є балансом між «ТАК» і «НІ», особливо ця книга, моя остання книга. Чи розбиває мені це серце? Звичайно, так, щохвилини, щодня, це розбиває моє серце на більше частин, ніж воно взагалі має. Я й гадки не мав, що колись стану таким тихим, та більше, німим, я взагалі раніше ні про що не думав. Як же все змінилося, відстань між мною та моїм відчуттям щастя збільшувалася не через людей довкола, не через бомби та руїни — це все робив я, я і мої думки, злоякісна пухлина мого небажання відпустити минуле. Так боляче тепер про це думати… І скажи мені, хіба мої постійні роздуми довели мене до добра? Чи взагалі, хіба вони мене до чогось довели? Я думав, думав, тільки те й робив, що думав, і виганяв себе зі щастя мільйон разів, проте жодного разу не зумів зануритися у нього. Слово «Я» належало мені найдовше, і мені нічого іншого не залишалося, окрім як ходити по вулицях і бурмотіти лише одне слово: «Я, я, я».