— Томасе, хочете чашечку кави?
— Я.
— І може, чогось солоденького до кави?
— Я.
— Як вам сьогоднішня погода?
— Я.
— Ви ніби засмучені. Щось трапилось?
Я хотів відповісти ствердно, хотів запитати: «А хіба нічого не трапилось?», хотів потягнути за нитку і розгорнути шарф моєї тиші, розпочавши все спочатку, а спромігся сказати лише «Я». Я знаю, що я не один такий, що вулицями ходить безліч людей, які замість зрозумілих вуху слів белькочуть лише: «Ай-яй-яй!», але деякі з них хапаються за те останнє слово «Я», вони говорять його швидше із відчаю, це не нарікання, це їхня молитва. А потім я втратив і своє «Я», і тиша мене поглинула. Я носив із собою купу порожніх зошитів, таких, як ось цей, і в них записував усі свої несказані слова. Ось так все і почалось. Коли я хотів купити дві булочки у кав’ярні, я писав на чистому аркуші: «Я хочу дві булочки», і показував зошит продавцеві. Коли мені потрібна була чиясь допомога, я просто писав: «Допоможіть!», а коли щось мене смішило, я писав «Ха-ха-ха»… Замість того щоб співати під душем, я записував у зошит слова улюблених пісень, а вода змивала чорнила, і вони ставали синіми, червоними чи зеленими, і музика стікала по моїх ногах… Щовечора я брав зошит із собою у ліжко і гортав сторінки свого життя:
Я хочу дві булочки
І я не відмовився б від чогось солоденького
Вибачте, я не маю дрібніших грошей
Поділіться зі мною новинами
Мені те, що завжди, будь ласка
Дякую, але більше не буду, інакше просто лусну
Я не знаю напевно, але вже пізно
Допоможіть!
Ха-ха-ха!
Чисті сторінки в зошиті закінчувались раніше, ніж закінчувався день, тому коли мені потрібно було звернутися до когось із перехожих на вулиці чи у кав’ярні, або ж на зупинці автобуса, найкраще, що я міг вигадати, це погортати сторінки вже списаного зошита і знайти там фразу, яка найкраще пасувала б до ситуації та могла б бути використана вдруге. Коли хтось мене питав: «Як почуваєшся?», єдине, що я міг зробити — це вказати на фразу «Мені те, що завжди, будь ласка» або «Я не відмовився б від чогось солоденького». Коли мій єдиний друг, містер Рихтер, запитав мене: «А чому б тобі знову не взятися за скульптури? Чим ти ризикуєш?», я погортав свій зошит і показав йому фразу «Я не знаю напевно, але вже пізно». Я списав силу-силенну зошитів, певно, декілька сотень, вони були розкидані по всій квартирі. Я використовував їх як дверні опори і прес-пап’є, ставав на них зверху, коли треба було щось дістати, підкладав їх під ніжки розхитаних столів, я використовував їх як таці й підставки під склянки, майстрував із них пташині клітки та вбивав ними комах, у яких одразу ж вимолював прощення за це. Я не бачив у своїх записах жодної цінності, лише необхідність… Я міг вирвати сторінку із фразою «Вибачте, я не маю дрібніших грошей» і витерти нею пил у кімнаті, а міг позбутися записів і цілого дня, щоб загорнути запасні лампочки. Пам’ятаю, якось із містером Рихтером ми ходили до Центрального зоопарку, і я був по вуха навантажений гостинцями для тварин. Лише той, хто ніколи не почувався твариною, міг поставити знак «не годувати тварин». Містер Рихтер саме розповідав жарт, я годував гамбургерами левів, від його реготу клітки ходили ходором, тварини розбрелися по кутках, а ми все сміялись і сміялись, разом і поодинці, вголос та подумки, ми намагалися забути все те, що давно слід було викинути із голови, збудувати світ наново із порожнечі, якщо вже нічого окрім неї не залишилось від попереднього світу. Це був один із найкращих днів мого життя — день, коли я жив на повну, зовсім не думаючи про те, що буде завтра. Трохи пізніше, коли сніг припорошував східці мого будинку, а ранок більше був схожим на вечір, я сидів на дивані, притиснутий тягарем усього втраченого. Я розвів вогонь, пожертвувавши своїм записаним сміхом: «Ха-ха-ха!», «Ха-ха-ха!», «Ха-ха-ха!» Коли я зустрів твою матір, у мене не залишилося вже жодного слова, і може, саме завдяки цьому наш шлюб існував — їй не потрібно було мене пізнавати. Ми зустрілися у колумбійській кав’ярні на Бродвеї. Ми обоє приїхали до Нью-Йорка самотніми, зламаними та збентеженими; я сидів у кутку, помішуючи каву з вершками, наче то була не просто кава, а маленька Сонячна система; відвідувачів майже не було, проте вона сіла саме біля мене.
— Ти втратив усе, — сказала вона так, наче ми ділили один секрет на двох, — я це бачу.
Якби я був кимось іншим і жив у іншому світі, я б, напевно, відреагував якось інакше, проте я був собою, а світ був звичним, тому я промовчав.