— Тут пробігло двоє чекістів! — сказав молодий офіцер, віддаючи честь.
І ці слова гострим камінням посипались на втікачів.
– Ні, ми нікого не бачили, — відповів другий офіцер. — Може, вони побігли кудись убік.
Розчаровані мисливці відійшли від грузовика. Молодий офіцер, начальник мисливців, задумливо пішов поміж трупами.
У Самуїла Мазура забилося серце, як у лихоманці, і йому здавалося, що воно стукає гучно, як молоток, і що навіть вокзальна будівля лунами відповідає йому. А молодий офіцер, останній шляхетний мисливець, якого батько й навіть дід не полювали на таких благородних звірів, як він, жорстоко дратувався незадоволеним почуттям невдалого полювання.
Підошва його чобота поволі наступила на пальці лівої руки Самуїла Мазура й зникла в темряві.
У цю мить огняна орбіта дзиґарів лавиною насунулася на Самуїла Мазура, жартуючи вистромила чорні язики стрілок і показала одинадцять годин — мить, що після неї кінчається вечір і починається ніч, — одну мить.
Самуїл Мазур знепритомнів.
Вітер загуркотів бляхою покрівлі, шугнув кудись поміж самотні дерева, жалібно проскиглив і вщух...
***
Музика, що лунала в сферах над хмарами, під стелею, над головами людей, з волі дириґента увірвалась. Жалібно вереснула скрипка, і останній дух вийшов із флейти.
Брязкіт склянок, тарілок і людський гомін знову змішалися з куревом залі.
Служки з блідими обличчями мерців затанцювали з пляшками вина й серветками в руках серед столиків. П’яні обличчя потвор безглуздо дивилися в невідому просторінь.
Олекса Кревич налив у склянки вина й продовжував далі:
— Білоґвардійський офіцер і жовніри побігли кудись убік до вокзалу. Я бачив, як тебе, Самуїле, взяли за ноги й руки двоє жовнірів і кинули поверх трупів на грузовик. Ти, мабуть, був непритомний, і я боявся, чи не вмер ти часом. Коли грузовик од’їхав, я вибрався з купи мерців і зник із вокзалу.
Бліда Мірель, не одриваючись, дивилась на Олексу Кревича. Вона напружено застигла, їй важко було дихнути. Олекса відразу випив цілу склянку червоного, як кров, вина.
– Коли я прийшов до пам'яті, — заговорив Самуїл Мазур, – я побачив себе серед мерців. Усе тіло мені страшно свербіло, Я пригадав, що було раніше, і зрозумів, що мене везуть, як мерця, на грузовику, щоб поховати в якійнебудь ямі. Грузовик у цей час страшенно гуркотів і підіймався вгору якоюсь пустельною вулицею. Я обережно зсунувся з купи мерців і впав на брук. Ніхто цього не помітив. Грузовик поїхав далі. Але нема, як кажуть, лиха, без добра, — я ніколи не хворів сипняком.
— Я теж! — відповів Олекса Кревич, і всі троє знову випили червоного, як кров, вина.
Мірель, ніжно почервонівши, як крізь матове скло може червоніти маленький вогник, зробила непомітний рух рукою. Жінкам завжди треба менше говорити й більше прислухатися. Але хто стримав жінку, коли вона доконче хоче говорити? І Мірель почала тихим голосом, що лився, як струмок, а в патетичних місцях ставав дзвінким водоспадом.
Оркестр старанно виводив «Баядерку».
– Як це все дивно! Здається, що все це було ще вчора, і все так раптом змінилось. І це нове здається якимсь сном. І ти, Самуїле, — примара, і ти, Лесю, ніби привид. Ви прийшли з якоїсь далекої дороги, і це — випадкова зустріч. Люди заблудилися у пустелях своїх власних почувань, і хіба мені або кому іншому розворушити, наприклад, Самуїла?..
... Слова перепліталися з музикою кохання, і здавалося, що Мірель співає увертюру великої жагуче напруженої пісні. І ця пісня, як швидкий птах, лине над містом і оселями.
І в гірких од муки місцях збираються дощові хмари, що загрозливо скупчуються над містом.
Ось прогуркотів грім, і над містом пронеслася велика злива. Бурхливі потоки води повимивали цеглу тротуарів, асфальт та з кам'яних кубиків брук. Вода річками пронеслася горбатими вулицями, і тепер усе блищало, а повітря посвіжішало й запахло бадьорим холодком.
Після зливи непомітно, як кажан, налетів вечір, і раптом із вікон будинків, з вітрин і згори, з великих огняних куль, вдарило світло, заблищало в ще мокрих тротуарах жовтими плямами, тьмяно заблискало в тепер чорному листі каштанів.
Двері кафе і вечірніх крамниць прочинилися, випускаючи струмки світла та різні пахощі наїдків. По бруку цокали підкованими копитами коні, деренчав трамвай. Вулицею швидко пронісся автомобіль, осліпляючи своїми огняними пащами ліхтарів, і зник за рогом. З пивної видерлася музика й скоро притягла до себе пристрасними й млосними звуками «Баядерки» юрбу напівобідраних людей. Світло вітрин било їм в обличчя, освітлюючи раптом блискучі очі або освітлюючи посмішку й затемрюючи все навкруги.