Чоловік підійшов до натовпу й зупинився. Він ніби не мав сили пробитися крізь таку силу людського м'яса.
Музика примусила його зажмуритись.
І раптом йому в уяві захвилювалося море. Сонце сліпуче розбивало своє проміння об хвилі, що вилітали на піщаний жовтий берег і тихо ричали, як звір, що пеститься під сонцем. Небо було блакитне, море зелене, а пісок жовтий — і ніяких інших відтінків, як на дитячій акварелі. Чоловік із силою втягнув повітря в легені, йому чогось запахло динями, виноградом і кавунами. Ще напівсонний він почав обходити натовп, не маючи відваги пробитися крізь його стіну.
І швидко він очуняв і знову схопився рукою за груди; це була якась дивна звичка.
Він перейшов на другий бік вулиці: тут було менше людей; пройшовши кілька кроків, він знову захотів сісти під каштаном.
– Самуїле!..
Покликав якийсь жіночий голос, і йому здалося, що цей голос лунав звдкісь із безвісти, із далекого туманного минулого. —
– Самуїле! Самуїле Мазуре!..
Він здригнувся й ще міцніше притис руку до грудей. Ні, це не омана. Це кликали його. Так. Це ж він, Самуїл Мазур. Він повернувся й віч-на-віч зустрівся з дівчиною, трохи худорлявою, маленького росту. З-під чорного капелюха на нього дивилися широкі, як безвість, як неминучий вир, очі. Він дивився в них, як зачарований, і не міг сказати навіть слова. І його важко було вимовити. Треба було для цього дуже великого напруження, бо в світі коїться стільки подій!.. А іноді, щоб збагнути тільки одну, треба цілого життя.
І така маленька річ, як серце, може розірватися, і така річ, як мозок, може заплутатись у несподіваних тенетах, і така, як думка, облетіти віки й не повернутися назад. Бувають такі випадки, що нагадують катастрофу, коли здається, що провалюється світ, або коли цей світ, якийсь несподіваний і незнаний, виринає миттю із безвісти. Від таких несподіванок можна вмерти, не вимовивши навіть слова, але воля й звичка стримувати своє почуття — це соломинка, що не дасть захлинутись у ньому.
Самуїл Мазур стояв і дивився, і йому здавалось, що він дивиться в саме небо, що блакить роздерлася, і його погляд тепер пірнув в істину, але глибоку й чорну.
І він довідався, що там нема ніякого раю, що його заповідав Адам, а що там страждання й радість і багато більше страждання, ніж радости. Очі — рай, де блукають грішники — думки, де, як змій, іскриться своєю лускою почуття й повезе в безвість.
Самуїл Мазур не міг зворухнутись, він скам'янів, його воля мусіла перемогти, бо інакше він повинен був умерти...
Нарешті він схаменувся. Його вуста щось заплямкали, не випускаючи жадного звука, і раптом із грудей його видерся крик, ніби хтось його там довго тримав, і тепер, вибравшись на волю, він вилився в радісне й рвучке, як вітер, слово:
– Мірелє!..
– Самуїле!..
– Це ти, Мірель? Невже це ти, Мірель? Я не можу повірити! Звідкіля ти, Мірель? — він запитував так, ніби хотів запитати: «чи не з безвісти прийшла ти?» – Невже це не омана? — питав він далі, притискаючи руки до грудей. — Я тебе так давно не бачив! Хіба ти не вмерла?
— Це я, Самуїле! — відповів тихий жіночий голос — Ні, я не вмерла, але ж і ти не вмер, хоча й поводився, як небіжчик. Навіщо ти так запитав? Хіба ти не міг довідатися у знайомих? Пам'ятаєш? Люди завжди можуть зустрітися один з одним, коли хоч один із них живий, як казав старий Аарон!..
– Так, Мірель, живі люди завжди можуть зустрітися... — повторив за нею Самуїл, ніби інші думки були в нього в голові, і відповідь була машинальна,
— Самуїле, я так змучилась!.. Я так довго чекала... Я вже гадала, що цього ніколи не буде...
— Мірель, я теж шукав тебе, — заговорив Самуїл Мазур, — але я нічого не знав, і мій мозок був наче в тумані... Я нічого не міг пригадати. І може це просто був сон, Мірель? Може, рішуче нічого не було? Може, Мірель, не було і тебе? Я ще досі нічого не можу пригадати... І я ніби навіть забув своє ім'я... Як мене звуть, Мірель? Хіба не облудні всі назви? Хіба вони не стираються навіть на камені під подувом вітру?..
– Самуїле, ти навмисне забув про все... — сказала Мірель. — Ти відігнав од себе все минуле... Ти не хочеш згадувати про нього...
Тихий шелест каштанів втрутився в тиху розмову. Він ніби нагадував про те, що, крім них, на світі існують ще й каштани й місто. Так, ще існують і події, що про них іноді не хочеться згадувати, і існують речі, що їх старанно обминає думка й не хоче зупинятись на них...
— Ні, Мірель, я просто не можу пригадати... У мене немає на це сил, немає змоги... Я...
— Ти можеш, але ти не хочеш! Тебе вже цікавить щось інше... Ти забув про дні, коли ми з тобою гуляли вулицями міста, забуваючи про все, розмовляючи без кінця... Ти забув... Ти забув навіть Мірель...