Їде то бричка, пара коней у шлейках, у дишел запряжені; погонич сидить у суконних штанях і у юпці, скрізь повимережувана і з китицями, мов у венгерця, що з ліками ходить, а на голові превисоченна шапка з углами на усі боки. Машталір той знай своїх патик поганя, та не батіжком, а на кнутовищі у нього удка з здоровенним крюком; і він знай цмока, та тою удкою усюди помахує, та ньока, та приговорює химерно, не так, як усі люди коней поганяють, що — «ньо, паді, шевелись» — абощо, а він все мов приспівує: «Передні з нами, задні за нами: а усіх просим вас: ідіте до нас, до нас; усіх приньмаємо, усіх скликаємо».
Роззявивши рот, стоїть Масляк і слухаючи дивується, що се таке є? Аж ось під’їхала бричка, і з неї виліз, та так проворно, вже стар чоловік, чи купець-москаль, чи шинкар, не вгадаєш. Борода б то йому і є, так цапина та ще й рижа, очі сірі, та так і бігають, брови, густі, та довгі, та широкі, так і напружились, як щетина. Ніс довгий та карлючковатий і на кінці загострений, ніби шпилька. Губи тоненькі, а рот… так від уха та до вуха, а як заговорить та роззявить його, так здоровенна голова з шапкою зовсім улізе; а у роті зуби притьмом свинячі. Каптан на ньому китаєвий, широкий та довгий, а пуще полотнище ззаду: так і волочиться, мов у тієї жінки нашого повіреного, що як була міщанкою, так ходила у спідницях, а як мужик її шморгнув у дворяни, так почепила таке плаття, як на справжніх панях, що хвіст так і волочиться. Закавраші у каптана теж довгі, що усі пальці закривали; коса з мишачий хвостик теліпалась з-під високої дуже шапки з вуглами та з китицями. Ноги у жовтих чоботях з пальцями, мов рукавиці, а на п’яті теж був палець, як у собаки; а скрізь тії пальці пролазили когті, мов у кота заморського.
Оттакий-то козак як скочив з брички, так би усяк злякався, а Хомі і нужди мало: так пильненько та веселенько на нього дивиться і зараз полюбив його, мов дядька рідного, та зняв шапочку і уклонивсь йому. А той… ось слухайте, люди добрі, що тут буде! Замість того, щоб і самому зняти шапку і сказати або добридень, або помагайбі тобі, — ну-ну! Він і шапки не зніма, і не поклоняється йому, а сказав: «Наш єси, приятелю!» — та й узяв за руку Хому і пішов з ним дорогою і розговорює; а машталір ззаду коней поганя, та свистить, та знай своє приговорює: «Попавсь, попавсь; наш буде, нас не збуде…» — а Масляк і байдуже, у яку кунпанію ускочив.
От як ідуть, той, що з Хомою, і каже: «Ти мене, чоловіче, не знаєш?»
— Ні, дядюшка, — каже Хома.
— Будеш опісля знати і дяковати; а тепер не зови мене дядюшкою, бо я швидко тобі стану за рідного батька; а зови мене пан Юдун.
— Добре, пане Юдуне! — сказав Хома…
— Чи не знаєш, чоловіче, де тут постоялний? Треба коней погодовати і за діло приньматись.
От Хома і привів їх до постоялного.
Ось тут-то що було, послухайте!
Ввійшли у велику хату, Юдун не перехрестивсь і шапки не зняв, так і сів; а на нього глядючи, і Хома не хрестивсь, а тільки, шапку знявши, сів біля нього.
Шинкар не виходить, а Юдуну і нужди нема; зараз ляп себе по кишені, щось і забрязкотіло, він і вийняв з кишені повну пляшку з сивухою і чарку, налив її повнісіньку та разом і ковтнув не хрестячись, і «будьте здорові» не сказав.
Далі налив ще та й каже Хомі: «Пий, чоловіче, коли хочеш з нами у товаристві бути; не дуже на те дивись, що розказують; як їх слухати, так і скарбу не ськати. Пий, кажу тобі, у мою голову». Хома вже давно позабував, який тогді день був і який гріх пити, найбільш тогді, горілку; аж стрепенувся, як побачив чарку, і аж обидві руки протяг до неї; а Юдун йому подає та й каже: «Пий же, синку, мовчачи, та не мотай рукою» (себто не хрестись. Бач!).
У Хоми аж жижки трусяться — куди вже тут хреститись! Мерщій за чарку, та, не обмокуючи губ, так і влив прокляту чортової роботи сивуху прямо у пельку…
Як проковтнув… і став не свій!.. І дивиться, і нічого не бачить; повитріщав баньки і не тямить нічого. А Юдун ляп себе по другій кишені та й вийняв ковбасу, та тільки не наську, а німецьку, от що і свининою, і кошатиною, і конятиною начинена, от — коли знаєте — що пани, цураючись нашої, у німців купують та усмак їдять. Відрізав гарненько скибочку собі і Маслякові… А він, тютю дурний! глита, мов попів мурло!
Закусивши любенько, от Юдун підніс уп’ять по чарці та й ляснув себе по щоці… аж так і вродилась пряжена яєшня… От Юдун з Хомою і прийнялись її уписовати. Трощить її Масляк на усі заставки, аж за вухами лящить. От до нього можна примінити: «чи зна пес п’ятницю?»