Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.
— Ох мені лишечко, — простогнала відьма, — як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене, — благає, — а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.
— Ні, не буду, не буду, — каже дід, — нехай вже тебе пустельник хрестить Божою рукою!
Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала пораться біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. «Яка б то, — думає, — була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай їй він одсох!»
— Розкажи мені, Одарко, — спитав дід, — як се мати перекинула тебе у відьму?
— Бодай не згадувать, — почала Одарка, зітхнувши, — от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, — та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженивсь на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую — щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі — думаю, чи не горимо; дивлюсь — хтось роздува огонь, загорівся віхоть, — аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають, — аж страшно на неї глянути. Я зраділа та й кинулася до неї, а вона як крикне не своїм голосом: «Не підступай!» Я так і завмерла, де стояла. «Озьми, — каже, — образи та повинось у комору і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав». Познімала я образи і повиносила у комору — думаю, чи не хоче мати хату мазать; а, як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги і жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати — як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу — тоді мені пішов сімнадцятий рік — мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу — у хаті палає огонь; глянула у вікно — аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я — так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: «Мамо, що ти робиш?» А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу. «А, неслухняна дитино! — закричала не своїм голосом, — підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама!» Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте…
— Як не знать, — каже дід, — кілька раз самому доводилось там бувати!
Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать та ще перед відьмою — як раз плюнуть.
— Що тоді, — каже відьма, — зо мною діялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись Богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю — і нічого не вигадаю…
— Де ж твоя мати, бодай їй? — спитав дід.
— Чорти замордували… Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш… а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!..