Нам якось вдалося примостити його на тачку так, що його ноги звисали, бо він був уже на зріст завеликий для неї. Назад добиратися нам було ще важче, бо вже й дощити почало. Ми посувались дуже поволі через те болото, пхаючи переобтяженого візка.
Ми мали перестріти Петрову матір і вже тривожилися, що її досі не було видно на дорозі. Та за якийсь час ми таки побачили її. Вона лежала в болоті, неспроможна поворухнутись. Здавалося, що вона й мову втратила і тільки гляділа на нас широко розплющеними очима. Ми злякалися, бо подумали, що вона ось-ось помре. Але вона кволим порухом дала нам наздогад, що хоче глянути на сина. Ми допомогли їй звестись на ноги і підвели до візка, де вона враз опустилася на нього всією своєю вагою. Ситуація виглядала безвихідною. Ми нізащо не подужали б везти їх обох, бо і Микола, і я вже зовсім вибилися з сили.
Ніби відчувши наш клопіт, Петрова мати повільно підвела голову й спробувала щось нам сказати, але не змогла. Тоді зсунулася з тачки, ледь піднесла праву руку та показала нею в бік Петра. Ми зрозуміли, що вона хотіла, аби ми її залишили, а з сином поспішили до села. Вона все ще надіялася, що ми його врятуємо.
І ми так і зробили, маючи намір повернутись за нею пізніше, а з Петром чимшвидше подались додому, не вважаючи на негоду і наше власне знесилення. Коли ми врешті добились до нашої хати, було вже темно, хоч в око стрель, а дощ лляв як з відра. Мати дуже зраділа, побачивши нас, і допомогла нам занести Петра в хату.
Не спочивши ні хвилини, ми подалися по Петрову матір – адже вона сама в темноті не могла довго протриматись. Мама вирішила піти з нами, тож вона закутала Петра, щоб йому було тепло й зручно, і напоїла чимось; дихав він рівномірно, хоч і ледве чутно. Потім ми вийшли надвір, знову прихопивши з собою візка.
Петрова мати була ще жива, коли ми наблизились до неї, але вже не при пам'яті. Вмостивши її на візку, ми повільно рушили назад з нашим важким тягарем. У тій темряві й зливі ми навіть дороги не бачили і часто брьохали через баюри. Візок декілька разів перекидався, вивертаючи Петрову матір у багнище, та ми не здавалися. Змокши до останньої нитки, ми врешті таки добралися додому, де мати, хоч сама була мокра як хлющ, зразу заходилася перевдягати в сухе Петрову матір, а ми з Миколою зайнялися Петром. Ми хотіли й на ньому змінити одяг, але, нахилившись над ним, побачили, що він уже неживий. Тоді ми перекинулись увагою на Петрову матір, роблячи все можливе, аби хоч її врятувати, та вона так і не опритомніла й померла в страшенних корчах. Нам було сумно, і тільки те нас тішило, що хоч вони обоє не померли тієї темної ночі під дощем у болоті.
І знову перед нами постала проблема – що робити з мертвими тілами близьких нам людей. Тримати їх у хаті було неможливо, але й відвезти на цвинтар та поховати по-людському, як мати завжди наполягала, також не було змоги. Тепер вона вже усвідомила собі, що в нас нема сили для того, і ми вирішили перенести небіжчиків до їхньої хати, щоб там уже тисячники забрали їхні трупи. Так ми й зробили тієї ж таки ночі.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ
Набіги на поля по мерзлу картоплю набрали нового розмаху під кінець квітня. Це була пора, коли в колгоспі саме починали садити картоплю. Голодні селяни гадали, що тепер їм легко буде роздобути трохи тих бульб: треба тільки піти на поле і просто випорпати їх. Дехто так і робив. Інші придумали інакшу систему: спершу знаходили в землі одну картоплину, а за нею вже йшли вздовж рядка.
Але в дійсності воно не було так просто й легко. Власті невдовзі вжили заходів, аби охоронити колгоспні поля. Вийшло оголошення, що нишпорити на полях забороняється, а кожен, спійманий на крадіжці висадженої картоплі чи якої іншої городини, каратиметься на смерть.
Селян, які знехтували офіційне попередження і не звертали уваги на вартівників, було затримано й ув'язнено в районній в'язниці. Незабаром поширилась чутка, що тамтешні тюремники непогано годують в'язнів, дають їм хліба та інших харчів. Наслідком такої чутки було те, що багато селян, замість нишпорити за картоплею, стали розшукувати охоронців, аби ті їх спіймали і запроторили до районних в'язниць. Люди міняли рідні домівки на тюрми, які були острівцями порятунку від голоду. В такий спосіб число «злочинців» швидко почало більшати.
Але довго так тривати не могло, бо ж, звісно, районні в’язниці переповнилися. Та й начальство здогадалося про справжню причину зростання кількости «ворогів народу». Щоб затамувати наплив до районних в'язниць, одного дня вийшло офіційне розпорядження, що сільські «злочинці» мають сидіти у своїх сільських тюрмах. А там же арештанти не діставали їжі від тюремників, годувати їх мусили родичі. Крім того, в'язнів, ще спроможних ходити, в селі приневолювано до праці. Переважно вони копали могили на цвинтарях, ремонтували дороги чи щось там робили на колгоспних полях.