Выбрать главу

Але Оксанині справжні турботи тоді щойно лише починалися. Одного дня вона отримала від сільради повістку, що її родина, залічена до куркулів, мусить негайно здати державі певну кількість зерна й м’яса. Ця вимога була аж надто сміховинна, бо все, що родина мала, у них уже сконфіскували ще до батькового арешту, і останні два роки родина голодувала. Та для держави це не було поважним виправданням.

На другий день після отримання повістки в них на порозі з'явилась хлібозаготівельна комісія. Вона перетрусила в хаті все до останнього куточка, шукаючи м'яса й зерна, але не знайшла нічого. Хтось би міг подумати, що тепер уже Оксані та її підопічним дадуть спокій, але представники влади задумали щось інше. Оксані заявили, що оскільки вона відмовляється здавати державі накладений продподаток, її хату треба експропріювати й оголосити державною власністю. Між іншим, та хата мала бляшаний дах, а це була ще одна незаперечна ознака того, що вона належить куркулеві.

Марні були Оксанині сльози й благання. Не зворушили активістів і плачі двох дітлахів, що горнулись до старшої сестри, вчепившись за її спідницю. Навпаки, голова комісії вирішив ще дужче настрашити їх своїм наганом. Він ураз вихопив його з кобури і, націлившись на Оксану, погрозився застрелити її, якщо діти не перестануть верещати. А коли наган не справив на дітей ніякого враження і вони не стихли, наказав членам комісії силоміць викинути їх з хати. Коли ж його підлеглі почали вагатись, він пообіцяв, що застрелить на місці найближчого до нього члена комісії і взяв його на мушку. Це подіяло. Дітей потягли з хати, хоч як вони кричали й відбивалися ногами. Оксана зімліла, і її теж виволокли надвір. Далі хлібозаготівельна комісія опечатала двері й вікна і пішла собі геть, не звертаючи більше ніякої уваги на Оксану та дітей, полишених на безпритулля.

Очунявшись із того струсу, Оксана з дітьми знайшла прихисток у своєї тітки. Кількома місяцями пізніше її сестричка померла від запалення легень. А невдовзі після неї померла й тітка з голоду. Оксана залишилася сама зі Степанком.

Всі ці нещастя сталися десь так із рік тому. А ось тепер вона лежала перед нашими очима на піщаному путівці. Мабуть, вона теж намагалась дійти до річки чи лісу, маючи останню надію знайти там щось їстівного. Але – не судилося. Сліди на піску свідчили, що вона пробувала повзти. Вона лежала долілиць, розкинувши спухлі руки, її зуби вп’ялися глибоко в пісок, наче намагаючись його їсти.

Сумне це було видовище, та ми вже стільки надивилися, що тепер лише мовчки погляділи на її тіло якусь часину та й подалися собі далі. Тепер уже ми нічого не могли зробити для неї.

Перегодом ми звернули з путівця навпростець через ліс до річки. Тут стояла тиша. Йдучи лісом, ми мали таке відчуття, що дерева й кущі також знають про нашу біду. Вітру не було, але здавалося, ніби гілки високих темних сосон щось таємниче шепотять одна одній. Час від часу тишу порушував тріск гілля чи скрекіт сороки.

Туман зависав низько, і з мокрого галуззя дерев скрапувала вільгість. Ми з братом звикли були завжди ходити до річки навпрошки цією стежкою, бо так було не лише ближче, а й мальовничо. Та тепер ми вибрали цю стежку з інших міркувань. Нам хотілося приглянутись, чи не натрапимо на щось їстівне. Ми розділилися і заходились шукати. Я не знайшов нічого, крім кількох непотрібних отруйних грибів. Аж це раптом Микола гукнув мене збудженим голосом. Коли я підійшов до нього, він пожадливо спостерігав за їжачком.

– Ти чого так ним захопився? – запитався я його, трохи сердячись.

– А пригадуєш ту книжку про Африку, як там люди у джунглях їдять усе, що живе? То чого б і нам не поласувати цим чистеньким створіннячком? – відповів Микола, не зважаючи на мій тон і показуючи пальцем на їжачка, що обнюхував якісь засохлі гриби.

Микола мав рацію. Я придивився ближче до звірятка.

– Ге! – скрикнув я схвильовано. – Ти глянь, який у нього носик! Чисто тобі поросячий!

– Та й на смак він також, мабуть, як порося буде, – зауважив Микола.

– Але як ти з нього шкіру здереш? – запитав я.

– Обсмалимо, як ото кабанів давніше під Різдво люди смалили.

Без дальших вагань Микола спритно впхав звіринку в торбу. Він цілком переконав мене. Коли інші люди їдять ящірок, слимаків та навіть і гадюк, чого б ми не могли їсти їжаків, обсмаливши перше їхню волохату шкуру з гострими колючками?