Більшість із цих призначених на відповідальні пости були з-поміж звичайних селян, які таким робом опинилися в дуже незручному становищі. Нічого в світі вони так не ненавиділи, як оте колгоспне врядування, а тим часом вони ж ставали знаряддям запровадження його в життя, їм наказували робити так, а не інакше, як ото солдатам в армії. І їм не залишалося нічого іншого, як виконувати накази. Особи, на які покладалися певні функції в таких органах чи установах, уважалися офіційними, байдуже, чи були вони на державній службі, чи ні. Титул «офіційної особи» визначався тим, що він наділяв носія майже необмеженими правами. Справді, представник будь-якого адміністративного органу чи установи мав усю повноту права наказувати й вимагати. Через те все, що мало бодай найменший стосунок до влади, наганяло страх на пересічного селянина, а належність до неї давала людині більші чи менші привілеї.
Звичайний собі селянин міг стати офіційною особою, тільки-но потрапляв він до складу якоїсь комісії, комітету, бригади чи групи, створеної для тих чи інших управлінських функцій.
Згідно з компартійними поняттями, належати до радянських активістів було великою честю. Відмова від офіційних функцій розцінювалася як вияв нельояльности до радянського режиму, а отже, як непрощенний злочин.
Кожен, хто відмовлявся від офіційного призначення чи не хотів діяти як активіст, цим прирікав себе на найгіршу кару як підозрюваний у тому, що він ворог народу. Ця політика здійснювалася так ретельно, що дуже рідко кому ставало духу відмовитись від виборного призначення або виявити якісь опозиційні настрої.
Щоб мати підстави вимагати від своїх підопічних виконання певних обов'язків щодо держави, активіст мусив сам їх виконувати і цим показувати приклад іншим. Невиконання обов'язків могло призвести до обвинувачення у відмові підкорятися партії та урядові. Змушені закликати народ до вступу в колгосп і здавання хліба державі, активісти повинні були перше самі записатися до колгоспу й повністю виконати накладені на них норми хлібоздачі.
Раніше в селі була одна влада: сільська рада, обрана на загальних зборах села, – вона виділяла зі свого складу виконавчий комітет, голову і секретаря. У той час такі політичні організації, як компартія і комсомол, ще не відігравали особливої ролі в системі сільської адміністрації, бо й самих комуністів та комсомольців у нашому селі було вкрай обмаль.
Із запровадженням суцільної колективізації цей орган місцевого самоврядування був, по суті, скасований. І загальні сільські збори, і сільрада втратили всю владу. Все перейшло в руки партійної організації, кількість членів якої в нашому селі почала дуже швидко збільшуватись.
Сільська парторганізація, перебравши на себе всі функції сільради, стала фактичним господарем села й диктувала свою волю загальним сільським зборам, унаслідок чого ці збори стали маріонеткою комуністів. Те саме сталося з сільською радою. Тільки члени партії та комсомолу або особи, абсолютно вірні партії й урядові, могли бути обрані чи призначені на ключові пости в сільраді.
Приблизно водночас із приїздом тисячника в нашому селі постали дві нові установи: спецвідділ та робітничо-селянська інспекція. Обидві вони зробилися пострахом у нашому житті.
Спецвідділ являв собою орган ҐПУ, таємної політичної поліції. Офіційно в ньому числився тільки один працівник, що мав свій кабінет у приміщенні сільради й завжди ходив у формі ҐПУ. Як він вербував у тому кабінеті своїх агентів, хто були ті агенти – це залишалося таємницею. Проте всі вважали, що у кожній стохатці було по одному агентові, щоб інформувати ҐПУ про кожен крок мешканців його стохатки.
Робітничо-селянська інспекція була місцевою філією народнього комісаріяту з такою самою назвою. Пізніше цей комісаріят існував у вигляді Комісії Радянського Контролю. Інспекція мала перевіряти роботу державних органів, політичну льояльність та професійну придатність держслужбовців. З переходом до суцільної колективізації партія та уряд зобов'язали цей комісаріат контролювати виконання партійних накреслень у галузі сільського господарства.
Робітничо-селянська інспекція мала в нашому селі також тільки одного представника. Він звичайно був не місцевий. На допомогу йому було призначено комісію з п'ятьох місцевих. Він теж мав своїх секретних агентів, що доносили йому на місцевих посадовців. Виявивши якісь невідповідності, він брав на себе ролю і слідчого, й судді, чий вирок не підлягав оскарженню.
Щоб втілити в життя курс на колективізацію, партія та уряд мобілізували всі свої сили в центрі й на місцях, тобто увесь партійний пропаґандивний апарат, армію, таємні і явні каральні органи – та, властиво, усі свої установи й організації. Найактивнішою і найдійовішою силою в руках місцевих партійців були такі політичні утворення, як комсомол, піонерія і комнезами.