Плакати ми вже не могли. Ми зазнали стількох жалів і пережили так багато трагічних втрат, що вже зовсім отерпли.
– І чого їм треба було вмерти? – запитав раптом Микола, порушивши мертву тишу.
– Якби ж то знати... – відказала мати. Дорогою додому я думав про наш власний похорон і про те, чи залишиться хто, щоб поховати нас. І не знаходив нікого.
ЕПІЛОГ
До початку травня наше село перетворилося на занедбану пустку, де жах чаївся в кожній хаті й у кожному дворі. Ми мали таке відчуття, що нас покинув увесь світ. Головна вулиця, що раніш була важливою артерією і осереддям сільського життя, тепер порожнювала і поросла бур'янами та травою. Зрідка показувались на ній люди або тварини. Багато хат стояли напівзруйновані й порожні, зяючи вибитими шибками й виламаними дверима. Власники їхні або повмирали, або були вислані на північ, або самі подалися з села шукати їжі. Колись довкруг цих хат громадилися клуні, стайні, корівні, свинарні й огорожі. Тепер видніли тільки залишки цих споруд. Все те люди розвалили й використали як дрова.
Навіть дерева не вціліли у цій загальній руїні. Верби, такі звичайні для українських сіл, стояли голі з обчухраним гіллям. На те, щоб зрубати їхні грубі стовбури, виголоднілим селянам не ставало сили, отож тепер ці дерева стриміли вздовж доріг, як пам'ятники затяжної битви між лютою зимою і присмертним людом. Та сама доля спіткала й фруктові дерева. Половину знаменитих українських садків було зрубано й зужито на опал. А те, що залишилося від них, тепер зацвіло: вишні, абрикоси й інші дерева. Але й садове цвітіння цієї весни було інакше.
На подвір'ях, задвірках, городах та й усюди навколо сільських хат уся земля була подзьобана ямами, нагадуючи про те, як хлібозаготівельна комісія шукала «прихованих харчів».
Село виглядало так, наче там усе вимерло. Немов чума пройшла і після неї заніміли голоси селян та звуки тварин і птахів. Могильний спокій пеленою впав на довкілля. Тих кілька свійських тварин, що дивом дивним пережили голод, виглядали на якісь екзотичні прояви.
Під кінець травня 33-го року голод попустив. Масове вимирання з голоднечі припинилося. Городини й садовини було доволі для кожного, хто міг вийти з хати й пошукати того всього. Та ще й те, що начальство потребувало робітників, і хоч-не-хоч мусило дати працюючим членам колгоспу досить харчових пайок, аби їх утримати при житті. Через те ті селяни, хто ще міг устояти на ногах – хоч і були очманілі, пригнічені й уголоджені, – з останніх сил поривалися до колгоспу, щоб заробити собі на харчі, які там давали, тобто на шматок хліба і черпак чи два гречаної або пшоняної каші. А хто не подужав працювати, той полишався на ласці своїх рідних чи приятелів, якщо ті вижили.
Мені пощастило. Незважаючи на моє бідування і виснагу від голоду, мрія моя здобути вищу освіту ні на мить не покидала мене. І через це прагнення до більших знань мені вдалося вирватися із села назавжди.
Отож, навіть мліючи з голоду та живучи в цілковитій злидоті серед трупів селян, старих і малих, я докладав усіх можливих зусиль, щоб закінчити середню освіту.
У той час наше село мало школу-дев’ятирічку, де було чотири роки початкової освіти і п'ять років середньої.
У 1933 році я був уже в останній клясі, й випускні іспити в нас мали відбутися в червні. Але багатьом учням нашої випускної кляси так і не судилося побачити своїх атестатів. Через голодоморну навалу нас залишилося дуже мало. Декотрі померли з голоду. Інші покинули школу і подалися кудись у пошуках харчів. А ще іншим поталанило переїхати до інших районів Радянського Союзу, головно до Росії, де голоду не було. Багатьох вивезли разом з родинами у віддалені місцевості на заслання. Внаслідок цього школу в нашому селі на початку березня закрили, а ті кілька з нас, які ще лишалися в селі, були покинуті самі на себе. Та я, попри всі перепони, не зрікся своїх мрій, і таки домігся свого: мене прийняли до середньої школи в сусідньому селі, де в кінці червня я і склав іспит зрілости. То був поворотний пункт у моєму житті. Я вирішив тоді втікати.
Точної дати, коли це сталося, не можу собі пригадати, але цей день був найважливіший у моєму житті.