– Так, усі ті товариші, що вже вступили в колгосп, повинні йти додому.
Ми зауважили, що він сказав «повинні йти», а не «можуть іти». Всі активісти, крім пропаґандиста й голови, почали виходити з приміщення. Декотрі з них робили це явно неохоче, бож, як ми знали, вони не хотіли вирізнятися з-посеред нас.
Чоловік, що просився вийти надвір, все ще стояв, як школяр перед учителем.
– Але ж мені треба вийти! – наполягав він на своєму. Було ясно, що йому просто припекло до вітру.
– Виведіть його надвір і зараз же заверніть назад! – загадав голова одному з двох міліціонерів.
Отож чоловік той вийшов з приміщення під конвоєм, наче в'язень, а нам аж зробилося прикро на думку, що він муситиме відправляти природну потребу під пильним поглядом підпартійного наглядача. Мабуть тому, наче змовившись, як ті пустуни-школярі, інші селяни й собі заходилися проситись надвір. Нам було цікаво побачити, як голова вийде з цієї халепи, залишившись тільки з одним міліціонером.
– Ніхто не виходить надвір! – верескнув він. – І на тім кінець!
Декотрі сміливіші намагались наполягати, що вони мають право відбути свою природну потребу без офіційного втручання, але голова заявив, що ті, які хочуть вийти, – прагнуть зірвати збори, отже, вони вороги народу.
Подолавши «нужниковий бунт», голова й пропаґандист знову стали радитись між собою.
– Хто за радянську владу і за колективізацію, хай піднесе руку! – наказав урешті голова. Селяни завагались.
– То ви хочете сказати, що ви проти радянської влади? – засичав пропаґандист. – Чи це не відвертий заколот? Ви хочете сказати, що у вас стане духу на таке?
Потім він повторив своє запитання, тільки вніс деякі зміни: ті, що за радянську владу, мали перейти на лівий бік, а ті, що проти, – на правий бік.
Спочатку ніхто не підводився. Потім поволі підвівся один, а тоді другий, третій, і ще, й ще і посунули лівобіч. Пропаґандист узяв олівця й почав записувати тих, які лишилися сидіти на своїх місцях, голосно запитуючи їхні прізвища. Це подіяло. Невдовзі всі вже рухнулися на лівий бік. Але що це виявилося неможливим у малому приміщенні, то пропаґандист скомандував кожному сісти, хто де раніш сидів.
Тоді голова став вимахувати олівцем з папером над головою.
– Ну, то кінчаймо вже з цим усім! Хто перший?
Ніхто ані руш. Голова сердито зиркнув на нас, а в пропаґандиста погляд був безпорадно втуплений у просторінь. Раптом безгучну тишу урвав чийсь голос іззаду. Це був один старий, якому було вже, мабуть, років сімдесят.
– Чого так спішно, пане-товаришу?
Всі обернулися до нього, як до рятівника. Голова наказав старому виступити наперед.
– Чого такий поспіх, пане-товаришу? – повторив старий, коли дійшов до столу, де засідало начальство.
– Я не пан, – перебив його пропаґандист. – Я товариш.
Старий задумався на мить.
– Як це може бути? Я зроду-віку вас не бачив! Як ви можете бути мені товаришем?
Чи старий кпив з пропаґандиста, а чи ні, – це не так було важливо для нас. Нас більше непокоїло те запитання, яке він поставив: чому урядовці хочуть за один вечір знищити увесь той спосіб життя, яким селяни жили такий довгий час ?
Голова й пропаґандист відповіли старому офіційними партійними гаслами й готовими фразами. Вони пояснили: ми маємо вступити до колгоспу негайно, тому що цього вимагає від нас партія.
Було вже геть по півночі і ми всі страшенно стомилися, надто ж моя мати. Кінець-кінцем, усвідомивши, очевидно, безцільність тягти далі збори, начальство дозволило нам розходитись по домівках. Але перед тим голова наказав нам прийти на збори наступного вечора.
Отак здійснювався новий переустрій села.
Але все-одно лишалося багато таємничого з тією колективізацією. Чи не означали ці колгоспи новий різновид кріпацтва? Поки що нам одне було ясне – що ми мусимо позбутись нашої землі, яка означала для нас саме життя.
Всього десять років відділяло нас від революції та громадянської війни. Більшість наших селян так чи сяк потерпіла від тих подій: багато хто втратив батьків та інших родичів, інші з війни повернулися додому каліками. Але принаймні вони всі одержали землю. Ми запитували самі в себе, чи ж партія справді хоче, щоб ми відмовились від своєї власної землі, пішли в колгосп і стали працювати, як міські пролетарі? Чи ж революція не робилася задля нас, бідних селян? Чи це можливо, щоб партія вирішила знов завести великі маєтки? Ми, селяни, мали бодай ще одну надію – адже пропаґандист казав нам, що колективізація добровільна. Ми були щасливі зі своїми дрібними господарствами і не хотіли нічого іншого, аби тільки нам дали спокій. І ми були певні, що нізащо не вступимо до колгоспу.