Коли пропаґандистська бригада покинула село й зруйновану церкву, маска впала з Бондаря. Він уже не криючись спілкувався з партійцями та взагалі властями і дотримувався їхньої політичної лінії. Це пояснювало, чому він не протестував проти плюндрування церкви й не намагався наново її відкрити чи якось інакше обслуговувати духовні потреби парафіян. Він почав бувати всюди там, де були «товариш Цейтлін» та інші партійці й виступав на кожних політичних зборах як один з їхньої команди. Цікаво, що при тім він далі викохував свою пещену бороду й довге волосся. Зовні він і далі виглядав як священик.
За якийсь час ми довідалися, що «товариш Цейтлін» та інші активісти називали його «Святим» – «товаришем Святим». Натомість селяни дали йому інше, своє назвисько: для них він став «товариш Юда», або й просто «Юда».
Бригада залишалась у нашому селі майже цілий тиждень. Увесь цей час нам не дозволяли виходити з села, хіба що для праці на полі. Вечорами ми мусили бути дома, вислуховуючи пропаґандистів.
У п'ятницю бригада вирушила в напрямку до сусіднього села, звідки доносились артилерійські постріли.
Але ми так і не зідхнули з полегкістю. Військо, а опісля пропаґандистська бригада показали нам природу партійної політики. Послання було ясне: партія та уряд вирішили провести примусову колективізацію, і це мало бути зроблено.
Отож пастка замкнулася за нами, і ми усвідомили, що виходу немає. Один за одним запроваджувалися всякі заходи, які втягали селян усе глибше в нову систему.
Коли остання колона пропаґандистської бригади виходила з сільського майдану, ми думали, що хоч на якийсь час матимемо спокій. Ми були втомлені, збентежені й оглухлі від гамору. Нас усіх дуже непокоїла колективізація наших господарств. Адже без власної землі селянин не міг мати ні матеріяльного забезпечення, ні свободи. Так багато незбагненних і страхітливих подій трапилось за ці останні кілька тижнів! Тьмища людей товклися по наших подвір’ях, не питаючи дозволу, їли наші харчі, і наша улюблена церква була зруйнована. Ми були нажахані. Ми відчували, що на нас насувається щось моторошне, а нам нема куди подітись.
Наступної суботи, а це була остання субота в лютому, коли ще й тижня не минуло після відходу пропаґандистської бригади, до нашого села прибуло ще більше сторонніх людей. Це були ґепеушники – невеликий загін служби безпеки – і багато міліціонерів. Всюди стали ходити патрулі, навіть у найвіддаленіших закутках села. А найдужче нас налякало, коли в руїнах церкви поставили важкий кулемет, що його обслуговували троє військових. Кілька кулеметів розмістили також по краях майдану.
Ми побачили, що нас пильно стережуть. На кожній головній дорозі, яка провадила із села, стояв вартовий. Його обов'язком було стежити за кожним, хто виходив з села чи приходив. Ті вартові перевіряли не тільки документи в людей, але й їхні речі. Кожний мусив докладно звітувати, куди саме він іде і в якій потребі.
Жорстокість і беззаконня явно наростали. Ми вже були готові на те, що нас можуть арештувати без підстави або й позбавити майна. Ми звикли до несправедливих податків і до здирств під усілякими приводами. Але ми не сподівались нагляду над нашим повсякденним життям аж до такої міри.
Цієї самої суботи надвечір село розтривожили посильні, які гасали від хати до хати, скликаючи селян на сходку, що мала відбутися другого дня. Усі господарі дістали наказ з’явитись на сільський майдан. Наказ зобов'язував геть усіх без винятку.
Посеред майдану ще стояло підвищення, на якому тиждень тому витанцьовували пропаґандисти. Це було місце для промовців і взагалі начальства. На помості були виставлені портрети керівників партії та уряду. Під портретами висіли партійні гасла.
Довкола помосту стриміли вартові зі зброєю. З руїн церкви на нас був спрямований кулемет. Майданом походжали озброєні червоноармійці. А в осередді майдану скупчилися селяни – вони мовчали й тільки переступали з ноги на ногу, бо надворі було дуже холодно.