Хіба аж перед ранком потрапляв такий сніготуп до рідної хати, та й то тільки для того, щоб знайти тут нову повістку з викликом на стохатку на другий вечір. Цього наступного вечора нічна програма дещо врізноманітнювалася. По-перше, доводилося вичекати кілька годин, перш ніж потрапити на все те саме допитування. Ну що? Обдумався? Вступаєш тепер до колективу? Дехто відповідав ствердно, але більшість знов-таки затято товкла своє «ні!» Як і передніше, селяни вишукували різні відмовки, однак тепер начальство навіть не вислуховувало їх – воно не мало часу. Чи не може селянин трохи зачекати? Звичайно, може, куди він дінеться, – тільки не тут, не в цьому приміщенні: тут і так повно народу. А он у клуні є місце, вона порожня, ну – майже порожня! Там всього яких п'ятеро чи шестеро душ. Отож так бідолаха раптом опинявся в холодній клуні, а за ним відразу замикалися знадвору двері.
Цей «переконувальний» прийом називався методом «охолодження». Принижені, перемерзлі, виснажені безсонням і думками селяни чекали тут годинами. У холодній темній клуні дехто з них починав усвідомлювати безперспективність їхнього спротиву.
Через кілька годин затриманих починали по черзі приводити з клуні в сільраду і знов підсовували на підпис заяви. Більшість і далі відмовлялася. Тоді, знову по одному – ні в якому разі не гуртом – їх посилали «топтати» ту саму стежку. Так само повторювалось наступного дня, і ще наступного, й далі, аж поки вичерпані фізично й зламані психічно люди не підкорювались офіційній вимозі. А завтра їхні місця в холодній клуні та на засніженій стежці займали нові жертви.
На інших стохатках людей переконувано ще інакшими способами. Розказували про такий випадок, що мав місце у другій стохатці. Там партійні активісти викликали на «соцзмагання» сьому стохатку – хто швидше виконає плян колективізації. Під час зборів, коли селяни все ще затято відмовлялися вступати до колгоспу, голова стохатки загадав затопити груби й відразу закрити в'юшки, а сам вийшов з приміщення, поставивши при дверях озброєну варту. Селяни почали чадіти, дехто з них упав долі, зімлівши, поки хтось не здогадався вибити шибку.
Невідомо, чи той голова врешті переміг у «соцзмаганні». Але того, хто вибив шибку, судили в народньому суді за те, що «втручався в дії посадових осіб» і «заподіяв шкоду соціялістичній власності». Горопасі присудили десять років таборів суворого режиму, і не лишилося ніякого сліду по ньому.
А найгірше нас принижували й мучили оті щовечірні та щонедільні збори. Вони, безперечно, призначалися не тільки для політичного й ідеологічного забивання баків, але й були засобом придушення сильного в селян почуття незалежности. Ці збори мали бути важелями, за допомогою яких партія підштовхувала селян до співпраці з партійними активістами у виконанні плянів колективізації. А офіційна пропаґанда видавала ці заходи за форму «участи мас в соціалістичних перетвореннях».
Саме ці збори й відіграли вирішальну ролю в тому, що селян було загнано до колгоспів. Починалися вони, звичайно, розлогою доповіддю про методи колективізації. Після доповіді передбачалися виступи, а за тим відводився певний час на запитання й відповіді. Далі голова відкривав так звані «дебати». Зрозуміло, що ці «дебати» були нічим іншим, як тими самими короткими виступами начальників та активістів, бо селяни ніякої участи в цьому не брали. А ми не мали ніякого вибору: нам доводилося вислуховувати цю балаканину аж до повного очамріння.
По цьому голова оголошував наступний пункт порядку денного. Це було здебільшого підбиття підсумків «соцзмагання» за попередній тиждень. Кожен повнолітній зобов'язувався до участи в змаганні за прискорення темпу колективізації.
Наше село як цілість змагалося з сусіднім селом. Наша стохатка змагалася з восьмою стохаткою, а водночас із першою стохаткою сусіднього села. Офіційні особи та активісти теж змагалися між собою, а щодо селян, то вважалося, що вони також змагаються один з одним.