На зборах відповідальний за організацію змагань повідомляв присутніх про те, яке місце посіло село у змаганні. Та хоч би як багато людей було охоплено змаганням, начальство ніколи не виявляло задоволення, отож нас знай лише винуватили й ганили і погрожували нам. Його, начальство, задовольнила б хіба що стовідсоткова участь у колективізації.
Далі голова викликав керівника стохатки, аби той звітував, на якому місці його стохатка порівняно з суперницькою та іншими стохатками. Коли наша стохатка опинялася в числі перших, ми мали надію потрапити додому трохи раніше. Але коли стохатка пасла задніх, доводилося набиратись духу на чергову лекцію про значення для нас «соціялістичного змагання».
Так само прискіпливо перевірялися підсумки змагання в десятихатках та п'ятихатках і між ними. Підрозділові-переможцю, себто десятихатці чи п'ятихатці, яка протягом тижня залучила до колгоспу найбільше дворів, урочисто вручали червоний прапор, а її активісти проголошувалися ударниками й одержували офіційні похвали за свою роботу. Переможені в соцзмаганні підрозділи разом зі своїм начальством і активом заносилися на «чорну дошку», що вважалося великою ганьбою. Ті, хто входив до найостанніших за успіхами підрозділів села, могли сподіватись невдовзі побачити свої прізвища на карикатурах з малюнками черепахи або крокодила. Черепаха символізувала повільність, а крокодил – ворожість. Найгірш було опинитись у ролі «крокодилів», їх трактували як ворогів комуністичного режиму або й гірше того – як саботажників. Таких зазвичай переводили до іншого підрозділу у своїй або сусідній стохатці з попередженням, що за наступний зрив соцзмагання вони будуть арештовані або заслані.
Покінчивши зі звітами підрозділів, збори переходили до підсумків ходу індивідуального соціялістичного змагання. В такий спосіб змагалися насамперед активісти й функціонери – хто з них особисто більше колективізує. Кожен мусив підвестись і доповісти про себе за приблизно такою схемою: я, такий-то, глибоко усвідомлюючи переваги колективної системи господарювання, врочисто обіцяю «рідній партії та урядові» до наступних недільних зборів колективізувати стільки то селянських дворів. Далі оратор закликав «товариша такого-то» взяти на себе вищі зобов’язання. Названий ним «товариш» не мав іншого вибору, як прийняти цей виклик на соцзмагання, і так запускалася в дію ланцюгова реакція.
Трохи інакше виглядало соцзмагання серед селян. Протягом тижня перед недільними зборами активісти силкувалися «підготувати» до цього заходу кількох селян. І ось у неділю на зборах такі «настренчені» селяни покірно підводилися і висловлювали затовчені фрази про те, які вони щасливі, що вступають до дружньої колгоспної сім'ї; потім виступальник закликав «товариша такого то» (називалося прізвище селянина) наслідувати його приклад.
На наступних недільних зборах викликані й ті, що їх викликали на змагання, звітували кожен про свої успіхи. Активісти доповідали, скількох нових членів вони залучили до колгоспу від часу останніх зборів. Щасливців хвалили, невдах гостро критикували – їх попереджали, зобов'язували поліпшити роботу до наступної неділі, погрожуючи «організаційними висновками».
За ними звітувала решта селян. Хто викликав когось на змагання, той уже мав спокій. Зате викликаному треба було або прийняти виклик на соцзмагання, або відмовитись. Якщо він відмовлявся, казав «ні», то чому? Якщо «так», то чому він і досі не ввійшов до списку передових радянських громадян, себто – чому не вступив до колгоспу? Це була дуже делікатна ситуація для кожного чесного селянина, котрий не міг дозволити собі розкоші відмовитись без пояснення причин або просто послати все начальство під три чорти, чого йому, безсумнівно, найбільше хотілося. З другого боку, він не міг знайти поважної причини, коли відмовлявся. Пробурмотіти: «Я ще не готовий!» – оце й усе, на що здатен був здобутися селянин. Але ця відповідь лише наражала його на нові залякування і принуки.
Закінчивши з підсумками змагань, збори переходили до такого пункту порядку денного, як персональні звіти. Кожен мешканець нашої стохатки мусив виступити перед зібраними і відповісти на питання, чому він ще й досі не вступив до колгоспу, і пояснити, коли він має намір нарешті зробити цей крок.
Такі збори затягувалися щоразу до глупої ночі, а в неділю тривали з ранку до вечора. Голодні й залякані, селяни сумирно вислуховували все й покірно відповідали по тисячі разів на ті самі запитання, але затято стояли на своєму. Ніщо не могло їх здолати. У всякому разі, так вони гадали.
Однак партійні активісти також не збиралися здаватись. Вони провадили війну і знали, що коли одна тактика не діє, треба вдаватись до іншої. Саме так вони й вчинили.