Після радянсько-фінської війни цю дивізію реорганізували, доукомплектували, і Старів далі служив у її лавах, коли їй наказано було зайняти Басарабію в червні 1940 року. З нею він опинився на фронті, коли Німеччина напала на Совєти в червні 1941 року. Там він потрапив у полон. І про ці всі воєнні події Старів готував цікаві особисті спогади, збирав різні матеріяли, дотичні до теми...
Як військовополонений, Семен Старів опинився в Німеччині і перебував там у цьому статусі аж до закінчення другої світової війни в 1945 році. Коли його звільнили з полону, він вирішив не повертатися на «родіну» і проживав у Німеччині до 1949 року, до часу виїзду в Америку.
Крім військовополонених і «остівців» (вивезених на працю до Німеччини), у цій зруйнованій війною країні опинилися тисячі вихідців з усіх куточків України. Ті, які добровільно не повернулися назад на «родіну», і ті, яких насильно не виловлено й не повернено туди, оселилися тимчасово, до виїзду в інші країни, в так званих «ді-пі»-таборах, тобто таборах для переміщених осіб – «D.P.» (displaced person – по-англійському).
У цих таборах дуже швидко наладналося українське життя: культурно-освітнє, релігійне, політичне, літературне, мистецьке і т.д. З'явилась українська преса, школи, літературно-мистецькі гуртки.
Семен Старів повністю поринув у цей вир. Хоч він уже студіював історію в німецькому університеті, ширячи там правду про Україну, в нього таки знайшовся час для праці в новостворених українських організаціях. Він став генеральним секретарем СУЖу (Союзу Українських Журналістів), а також головою контрольної комісії цього союзу. Крім того, його призначили керівником відділу інформації при ЦПУЕН (Центральному Представництві Української Еміграції в Німеччині). У цих ролях він виступав по радіо, давав інтерв'ю, складав протоколи, звіти, заклики, а поза тим – писав статті до української преси на літературні, політичні й історичні теми. Є в його активі також оповідання, переклади. Увесь цей письменницький доробок він дбайливо зберіг, за його словами, «для майбутнього історика», бо це «матеріяли, що висвітлюють життя і діяльність української еміграції в Німеччині».
Вже тоді Старів носився з думкою написати спогади про голод в Україні 1932-1933 років, хоч книжковий формат ще неясно вимальовувався в його уяві. З того часу залишились тільки два оповідання, включені до цієї книжки як окремі розділи.
Опинившись 1949 року в США (а саме в Каліфорнії), Старів працює фізично і водночас вступає (через рік) на історичний відділ Каліфорнійського Університету в Лос-Анджелосі.Тут він стає дуже популярним серед професорів та студентів як «гордий українець», що при кожній нагоді, в писемних працях, у виступах і розмовах наголошує окремішність української нації від російської, відкриваючи очі багатьом американцям, які, за малими винятками, ще й тепер не бачать різниці між українцями і росіянами.
І тут, у Лос-Анджелосі, Семен Старів, хоч переобтяжений студіями та заробітковою працею, бере участь у громадському житті – і українському, і суто американському. Нема ніякої змоги перелічити й назвати всі його промови, доповіді, статті до газет з усіляких святкових нагод, звернені до української громади. Він дописує й до англомовних часописів, зокрема як рецензент іншомовних (слов'янських) книжкових новинок. Усі ці витвори його плідного пера перейняті патріотичним духом, любов'ю до України, турботою за її долю, закликом до єдности і боротьби за самостійність.
Тож не дивно, що після закінчення університетських студій у 1954 році Український Конґресовий Комітет Америки посилає його до Сан-Франциско як свого делегата і промовця на ювілейну сесію Організації Об'єднаних Націй у червні 1955 року – з тим щоб звернути увагу вільного світу на визвольні змагання українського народу.
Та найважливішою подією в житті Семена Старова було те, що його запрошено викладати українську мову до щойно тоді (того самого 1955 року) заснованого українського відділу в Інституті Мов Департаменту Оборони США у містечку Монтереї (Каліфорнія), що лежить на узбережжі Тихого океану. Тут він замешкав з родиною на стало, вийшовши на пенсію в 1986 році, після 30 років праці в згаданому інституті. У ньому Старів викладав українську і російську мови наперемін, бо український відділ двічі закривався (тепер він знову існує).
Семен Старів був взірцевим інструктором; він дістав багато нагород і відзнак. Цей монтерейський період життя Старова був, мабуть, найплідніший. Семен Старів став співавтором кількатомного підручника української мови, використовуваного в українському відділі інституту; пізніше, в 1972 – 1973 роках, він сам переробив його для наново відкритого українського відділу. Крім того, як педагог-мовник, він розробляв методику викладання мови. У 1955-1956 роках він займався копіткою працею – укладанням українсько-англійського і англо-українського військових словників. Проте видати цей словник йому так і не пощастило. При тому всьому він і далі брав участь в українському й американському громадському житті, їздячи з доповідями до українських громад у Сан-Франциско і Лос-Анджелос, промовляючи в американських клюбах про Україну і СРСР. Старів був промовцем від українців під час святкування двохсотлітнього ювілею США; постійно дописував до української та американської преси, виступав по радіо.