З одних саней, коли вони рушили з майдану, аби приєднатися до тих, що від'їхали раніше, зіскочив котрийсь молодик з наміром перебігти до інших саней, на яких безпорадно голосила його жінка з малими дітьми. Зрозуміло, що батькові хотілося бути біля своєї родини. Але не судилося. «Товариш Пащенко» – голова сільради, під чиїм наглядом проводилася уся операція, – звів наган і мовчки пальнув. Молодий батько мертвим упав на сніг, а сани з його вже вдовою і сиротами-дітьми навіть не зупинилися.
Завантаження саней забрало з півгодини. Близько півсотні санних запрягів вишикувалося один за одним у колону, що прямувала до райцентру. Військові кулеметні тачанки зайняли місце в голові, посередині й у хвості колони. На кожні двоє-троє саней призначався озброєний наганом виконавець із цивільних. Верхи на конях супроводили валку кілька міліціонерів та ґепеушників.
«Комісари» і сільські активісти про щось весело гомоніли між собою, коли ця сумна дефіляда проїжджала повз їхню трибуну. Тіла застрелених так і лежали на майдані, полохаючи коней. Як тільки остання тачанка конвою від'їхала з майдану, ми подалися до сільради, сподіваючись знайти там Сергія, але нас не допустили до нього, сказавши тільки, що його справа скоро розглядатиметься колгоспним судом (такі суди, створені в українських селах у часи колективізації, не мали чітко визначеної юридичної бази і розглядали переважно дрібні правопорушення, бувши цілком підконтрольні місцевим партійним бонзам).
Про дальшу долю моїх дядьків з сім'ями та інших односельців розповіли їздові, повернувшись уже впорожні із саньми. На залізничній станції на них чекав готовий товарняк. Людей позаганяли у вантажні вагони. Що далі з ними було, – про це ми дізналися аж ген пізніше.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
За кілька днів після Сергієвого арешту мама одержала офіційну повістку, що зобов'язувала її з’явитися на колгоспний суд у ролі свідка. У повістці зазначалося, що суд відбудеться наступної неділі – це на початку березня, – а судитимуть саме нашого Сергія.
Це було щось жахітливе. Влада потребувала маминої допомоги в суді над її рідним сином! Як наочний свідок події, вона мала розповісти судові про те, як відбувалася рукопашна сутичка між Сергієм і «товаришем Хижняком». Ми знали наперед, що суд не візьме до уваги справжньої причини того інциденту, бо ж будь-який прояв непокори представникові комуністичної влади розцінюється як акт зради, навіть коли йдеться про самооборону.
І ось наступної неділі ми вийшли з дому й рушили до тієї будівлі, що колись була церквою. Падав сніг і було дуже холодно. Сільський клюб люди заповнили, як то кажуть, по вінця, суд уже засідав. На маму чекав один виконавець. Він сказав їй, що вона не має права бути присутньою на суді і випровадив її за двері. Як свідок, вона мала чекати, поки її викличуть. Я хотів залишитися з нею, але й цього не можна було, вона мусила чекати виклику сама.
Опинившись усередині, я був вражений тишею, що панувала тут, наче справді в церкві. Люди сиділи мовчки й зосереджено і дивилися просто перед себе, не виявляючи ніяких почуттів. Усі чоловіки були без шапок як і тоді, коли в цій церкві правилося.
Друге, на що я звернув увагу, була пишнота внутрішньої декорації, коли можна так висловитись.
Гасова лямпа блимала посередині під стелею, там, де колись було панікадило з кришталевими підвісками. По стінах, колись прикрашених іконами й малюнками на релігійні теми, тепер висіли портрети партійних вождів і державних діячів. На вівтарній стіні – там, де була картина «Тайна вечеря», – тепер красувався великий транспарант з написом «Релігія – опіюм для народу», написаний червоним чорнилом. Сам вівтар був перероблений на щось таке, наче сцена, а трибуну щедро оздобили червоною тканиною.
На суді я доти ще ні разу не бував, та, власне, й суду раніше у нас не було на селі. Ми знали, що існує так званий «народній суд» у районному центрі, але нам ніколи не випадало мати з ним діло. Усі свої сільські проблеми громада розв'язувала сама, не вдаючись до сторонньої допомоги.
Слухання справи мого брата оголосили аж опівночі. Два міліціонери завели його до «залі». За цих кілька днів він змінився просто невпізнанно. Він виглядав брудним і виснаженим, і кожному було видно, що його били. У нього були синці попід очима, губи порозбивані й на всьому обличчі сліди крови... Руки Сергій мав зв'язані ззаду. Проходячи до лави для підсудних, він роздивлявся навколо, певно, шукаючи маму й мене. Міліціонери наказали йому сісти на призначене для нього місце. Колгоспні суди, згідно з офіційною лінією, вважалися найвищим виявом народньої волі й справедливости. Та ми бачили, що в нашому суді безоглядно командує представник партії тисячник Цейтлін, так наче він сам суддя. Коли почалося слухання братової справи, першим узяв слово цей самий «товариш Цейтлін». До складу колгоспного суду входили тільки чужосторонні для нашого села люди, і жоден з них зараз не промовив ані слова. Знаючи з досвіду, що «товариш Цейтлін» любить промовляти довго й занудно, далеко відбігаючи від суті справи, ми налаштувалися терпляче вислуховувати його балакунство. Однак, на наш подив, він швиденько перейшов до Сергієвої провини. Як і слід було чекати, Сергія звинувачували у фізичному замахові на голову нашої стохатки «товариша Хижняка». Але, крім цього, ми почули з вуст тисячника Цейтліна, що він звинувачується і в нападі на міліціонерів; отже, Сергіїв злочин збільшився відтоді, як ми його востаннє бачили. Це були, звісно, поважні звинувачення, особливо з огляду на приточене до них «товаришем Цейтліном» уточнення, що напади на офіційних осіб мали місце «при виконанні ними їхніх службових обов'язків». Обставини, за яких усе це сталося, не згадувались.