Доводилося часто ходити на сотню, на десятихатку й п'ятихатку і вислуховувати нескінченні промови про переваги колективного господарювання. Доводилося витримувати виснажливі допити щодо того, чого ми не хочемо вступати до колгоспу та які в нас харчові припаси.
А хату нашу начальство відвідувало раз за разом. Провідувала нас мало не щодня хлібозаготівельна комісія. А то пропаґандист чи агітатор заскочить, щоб іще раз просвітити, яке прекрасне життя чекає на нас у колгоспі. Також не забудуть парою слів поінформувати про величезне значення державних хлібозаготівель. То голова десятихатки прийде вмовляти, аби ми записались до колгоспу, бо інакше його, бідолаху, визнають саботажником. Не встигне він вийти з хати, як старший у п'ятихатці прийде з цим самим благанням. Зі слізьми на очах він розповість нам, що як ми не вступимо до колгоспу, то його можуть виселити з села.
А то ще група юних піонерів може завітати. На них також накладено було зобов'язання колективізувати скількись там селянських дворів. За піонерами вслід приходять комсомольці, а далі – представники комнезаму. Часом ще завітає гурт учителів-агітаторів або делегація селян з сусіднього села. І так далі – без кінця й краю. І всі вони мають те саме завдання: колективізувати нас і одібрати наш хліб.
А раз пополудні на початку березня 1930 року маму викликали на стохатку. Там сидів за столом сам-один «товариш Хижняк», бавлячись своїм наганом. Він не відповів на наше привітання, коли ми прийшли вдвох з мамою, і не запросив нас сісти.
Немов не бачачи, що ми двоє стоїмо перед ним, він поволі й зосереджено розібрав на частини наган. Закінчивши це, він почав чистити його, протираючи ганчіркою. А ми все стояли перед ним, не знаючи, що робити.
Тим часом Хижняк уже заходився складати нагана, а далі наладовувати його набоями. Загнавши в цівку останній набій, він нарешті підвів голову і, широко осміхаючись, підніс наган і націлився на маму.
– Ги-ги-ги, – засміявся він, – радий вас бачити!
– Що тобі нині треба від мене? – спитала мама, не зважаючи на його нагана і цей його сміх. Хоч як дивно, але вона не виявляла жодних ознак страху. Чомусь і мені не страшно було.
Хижняк раптом споважнів. Його пооране зморшками лице застигло огидною машкарою, ніби йому прикро було почути це запитання. Він звільна поклав нагана на стіл.
– Мені треба того, що комуністичній партії і радянському урядові треба від тебе, ясно? – гарикнув він.
– Я в цьому ніколи й не сумнівалася, – стримано відказала йому мама.
– Отож, найльояльніша радянська громадянко, – провадив він далі з іронією в голосі, – дійшла до мене звістка, що ти й досі не в колгоспі. Я просто не можу в це повірити!
Він спинивсь на мить, але, помітивши, що мама збирається щось сказати, мовив уже повагом:
– Ти що, воювати з нами надумала? Га?
Він знову взяв нагана й почав бавитись ним. Заглянув навіщось у цівку, потім викрутив шомполика і подлубався у вусі. А за хвилину відклав нагана й глянув у наш бік.
– У нас, бач, які штучки є? – він помахав у повітрі наганом. – А в тебе?
Тоді знову заходився сміятись.
– От чудасія – ги-ги-ги! – заливався він сміхом. – Вона воювати з нами хоче! Ги-ги-ги!
Він раптом спохмурнів. Сидів нерухомо, не відриваючи очей від нагана. Далі знов вибухнув реготом і реготав усе голосніше й голосніше, а потім нараз схопився зі стільця з наганом в одній руці, другою крутонув щосили його барабан і приставив дуло собі до скроні. Ми спостерігали за цим усім.
– Ги-ги-ги! – залився він щасливим сміхом. – Ти б хотіла, щоб я спустив гачок?
Ми все мовчали, що, мабуть, дратувало його, бо він раптово урвав сміх.
– Якщо ти негайно не вступиш до колгоспу, – закричав він, мов божевільний, – то я застрелю тебе своїм власним наганом!
– Ато чиїм же? – незворушно відказала мама. Ці слова й зовсім розлютили його. Тримаючи нагана напоготові, він вибіг з-за столу і захекано зупинився перед нами.
– Уб'ю вас! – ревнув він оскаженіло і, немов би на доказ поважности своїх погроз, почав палити в стелю.
Було це неабияке видовище. Але ми так наче й не боялися. Мама, стримана як завжди, стояла собі спокійно. «Товариша Хижняка», очевидно, здивував її спокій та опанованість. Попахкавши трохи в стелю, він ніби розгубився, не знаючи, що діяти далі. Спершу він узявся переладовувати спорожнілий барабан, а тоді заховав нагана в кобуру. Потім витяг його і поклав на столі. Тоді знову узяв зі столу, вивернув барабан і порахував набої в ньому. Кінець-кінцем він таки запхав його в кобуру й шаснув з кімнати.