Ми ще часину постояли. Мама врешті послухала мої наполегливі вмовляння сісти і сіла на лаву. Але тільки но вона це зробила, як до кімнати заскочив якийсь незнайомець, немов спеціяльно діждавшись цієї миті.
Був це явно городянин і, безперечно, не українець, бо не вмів і слова мовити по-українському. Ну, а що він – новий пропаґандист, то вже й без пояснень це було очевидно. Він був високий і вгодований, з блідим обличчям.
– Вам так зручно? – звернувся він до мами мало не ввічливо. Я ще подумав, що нарешті хоч на одного людяного офіційника натрапили.
– Вам, здається, приємно так сидіти... – сказав він, дивлячись згори вниз на маму, що незворушно сиділа й далі. Потім, не чекаючи маминої відповіді, зненацька вереснув несвоїм голосом:
– Встань, репана мужичко! Я навчу тебе, як зустрічати представника більшовицької партії і радянської влади!
Мама, певно, готова була до такого вибуху, бо я не помітив ніякого подиву в неї на обличчі. Вона поволі звелася на ноги. Але в кутиках її очей я помітив сльози. Образа таки допекла маму.
Пропаґандист сів на місце «товариша Хижняка» і схрестив ноги під столом, а нас так і залишив стояти. Повільно й наче задумливо запалив він дорогу цигарку з цигарнички і холодно видивився на нас. Далі витяг револьвера з кобури й поклав на столі перед собою.
– Ну, добре, – сказав він, презирливо змірявши нас поглядом. – Так чого вам треба?
Такого питання ми не сподівалися, бо нам таки нічого не треба було від нього.
– Оце я й хотіла б спитати у вас, – відповіла мама. – Як ви мене сюди викликали, то я гадаю, що ви мені скажете, чого вам від мене треба.
Він скочив на ноги.
– А ти не знаєш, чого тебе сюди покликали? – гаркнув він.
– А звідки мені знати? – відказала мама.
Його гнів перейшов у лють. Він щосили гепнув кулаком по столу, так що аж револьвер підскочив від удару і приземлився на підлозі. Пропаґандист хутко підхопив наган, скинув оком, чи цілий він, і наставив його на маму.
– Я вб'ю тебе! – гаркнув він мов у нестямі.
Але нас це якось не здивувало й не злякало, можливо тому, що за останні місяці ми пережили чимало всілякого жахіття і вже збайдужіли до нових погроз.
А пропаґандист якусь мить, здавалося, не знав, що робити з наганом, націленим на маму. Зрештою він одвів трохи руку вниз і пальнув з револьвера долі. Це його наче заспокоїло. Ні слова не кажучи, він зайшов за стіл і сів там, де й раніше сидів. З хвилину він помовчав, а тоді запалив нову цигарку і знову почав розпитувати про те саме.
Раптом двері розчахнулися навстіж і в кімнату вбіг мій менший брат. Захеканий, насилу вимовляючи слово по слову, він сказав, що до нас у хату вдерлася хлібна комісія і забрала всі харчі, які тільки познаходила. Не зважаючи на пропаґандиста, що, звісно, хотів нас затримати, ми щодуху гайнули додому, але спізнилися. Коли ми добігли до хати, члени комісії вже кінчали вантажити на воза наші мішки з зерном та іншими харчовими припасами. Небагато того всього було, однак нам трьом вистачило б прохарчуватись до нового врожаю. А біля порога стояв «товариш Хижняк» – бавився своїм наганом у руці й посміхався. Це розсяяне обличчя було доказом, що йому вдалося перехитрити нас.
Отак ми залишилися без хліба й без нічого, коли не лічити дещиці картоплі та буряків, прикопаних на зиму в ямі. А до нового врожаю ще треба було чекати зо три місяці. І нізвідки інде ми не могли сподіватись на підмогу з харчами.
За кілька годин по тому, як комісія слідом за возом з нашим зерном та іншими припасами забралася з двору, до нас заявився голова десятихатки. Він сказав, що коли б ми були вступили до колгоспу раніш, то нічого цього не було б, адже ми не куркулі, то й дотягли б до жнив із хлібом.
– Ага, ледь не забув, – докинув він у кінці, вже ставши на порозі. – Членам колгоспу платять за роботу харчами. – Кажучи це, він дививсь собі на ноги, ніби соромився власних слів. – Так ото ви ще маєте нагоду спастися, коли вступите до колгоспу.
І правду сказав чоловік: у нас не лишалося ніякого іншого вибору.
Того вечора ми не розмовляли багато. А комісія, немов би вгадавши наш рішенець, розбудила нас серед ночі. Очолював її пропаґандист, – той самий, що шкуляв нам допитами напередодні. Без усяких вступних околясів він запитав маму, чи згодна вона записатись до колгоспу. Вона сказала, що так, згодна. Тоді він присів до столу під нашими іконами і написав за неї заяву. У ній, як я пригадую, говорилося десь так: «Оскільки колективна форма господарювання значно прогресивніша за одноосібну і оскільки лише вона забезпечує квітуче й щасливе життя, я добровільно прошу правління сільгоспартілі прийняти мене в члени вашого колективу». І в кінці був підпис.