– Ану годі вже! – ревнув він. Де й ділася нервова напруженість його, голос бринів самовпевненістю. – Я виступаю тут за прямим наказом районної партійної організації. Кожен, хто протидіє цим зборам, – той проти політики партії! Кожен, хто ображає мене, – той ображає партію, бо я тут представляю партію, подобається це вам чи ні!
Слова його були гострі як бритва. Ми зрозуміли суть цих слів. Мертва, гнітюча тиша опосіла все довкола. То була жахлива мить для нас. Наша надія на якусь зміну розвіялась.
Щоб якось вийти з цієї скрутної ситуації, член сільради поквапливо взявся залагоджувати процедурні формальності. Він запропонував, як то заведено було, вибрати голову зборів і секретаря вести протокол. Але охочих на ці почесні ролі не знайшлося – усі, наче змовившись, принишкли, і ніхто не висував кандидатур на голову, котрий мав би вести збори. Справа набувала непередбачуваного й небажаного повороту.
Представник райпарткому й далі стояв перед людьми, граючись олівчиком у руці та час від часу роздратовано зиркаючи на сільрадівця, немов дорікаючи йому за нездатність упоратися з народом. Переконавшись, що ситуація стає ще більш критичною, він ступив крок уперед. Як і перед цим, він здійняв руки вгору Й розвів ними в повітрі (цей жест, здавалося, був характерний для нього), а тоді втопив у нас пронизливий погляд і зауважив багатозначно притишеним голосом:
– Ще ні разу так не було, щоб той, хто виступав проти мене, не пошкодував за цим раніш чи пізніше. – Він помовчав, придивляючись до облич, щоб переконатись, яке враження справляють його слова, а потім повів далі:
– Це стосується вас також, навіть якщо ви й нехтуєте той факт, що я представник комуністичної партії. – І додав таким самим притишеним голосом, але підкреслюючи кожнісіньке слово: – Кожен – я повторюю: кожен, хто виступає проти партії, – заслуговує нещадного знищення!
Його слова справили бажане враження. Тиша залягла мертва. Ніхто не сміявся, ані говорив. Усі немов поніміли, не мавши змоги й боячись висловити бодай натяк на протест.
– Ці ваші люди, – звернувся він наче до свого сусіда за столом президії, але досить голосно, щоб його почули всі присутні, – ці ваші люди або не доросли до цього, або просто не хотять використовувати блага демократії, які їм дає комуністична партія.
Він помовчав вичікувально, чи не озветься хто на його зауваження. Та сміливця не знайшлося. Всі принишкли, немов діти перед самовладним батьком, і тільки невідривно лупили на нього очі.
Представник райпарткому прочистив горлянку:
– Товаришу, приступайте до порядку денного без зайвих формальностей, – наказав він сільрадівцеві, який тепер мав вести збори сам, без обраного голови та секретаря. Сільрадівець так і зробив. Завагавшись на мить, він оголосив, що слово має «товариш представник райпарткому». А той уже прямував до трибуни.
Як мовилося вже, цей «товариш представник» був стороннім у нашому селі. Ми не знали ні хто він, ні ким працює. Видно тільки було, що він не один з нас, селян, але також і не робітник. Це був явний городянин, як і всі інші, заїжджі до нашого села: чисто поголений, добре вгодований, пристойно, як на мої тодішні уявлення, одягнений. Неважко було помітити, що він обурювався на нас, неначе це ми завинили, що він застряг у нашому селі. Коли він став за трибуною, підняв голову й почав промовляти, я зміг краще роздивитись його фізіономію. Я побачив, що в нього був чималий ніс і характерний рот з тонкими губами, якими він безнастану ворушив, немов дожовуючи якусь смаковину.
Судячи з агресивної тактики, до якої «товариш представник» наприпочатку вдався, ми не сподівалися почути в його промові нічого приємного для себе. Аж ні! Як тільки він заговорив, ми просто власним вухам не повірили! Чи ж це той самий чоловік, що ото так озивався до нас кілька хвилин тому? Ну й дивовижа! Він перемінився цілковито, як той хамелеон. І голос у нього зробився оксамитовий та теплий, і манера триматись поскромнішала – він навіть час від часу всміхався до нас.
Спершу він говорив такими абстрактними словами, що нам важко було второпати його. Загально кажучи, наскільки я тепер пригадую, то було щось на тему недосконалости людини як такої, легко здатної і помилятися. Кілька разів він повторював аксіоми, що, мовляв, людині властиво помилятись та що вік живи – вік учись. Він закликав нас ставитися з розумінням до тих, які помилились, і виявляти великодушність до тих, хто її потребує. Усе це звучало чисто як церковна проповідь, і потроху ми почали здогадуватись, до чого йдеться. Чим довше він говорив, тим усе більше ми переконувалися, що ті чутки про Сталінову статтю були таки правдиві. Невдовзі і сам він сказав нам це.