– Чимало важливих подій сталося нещодавно, – мовив він далі. – Деякі з них добрі, а деякі й не дуже.
По цьому він почав розлогий виклад про недавні добрі події, повторюючи фрази, що їх ми вже знали напам'ять. А потім, перевівши голос у нижчий регістр, заходився викривати те, що він назвав «не дуже добрим». Оце тут він уперше згадав ім'я Сталіна і його статтю «Запаморочення від успіхів». Власне, він просто ознаймив нам, що зараз її прочитає, і так і зробив. Читав він її повільно, слово по слову, немов боявся, щоб не пропустити жодного речення.
Слухаючи Сталінову статтю, ми дізналися, що колективізація пройшла надзвичайно успішно; що більш ніж п'ятдесят відсотків селян у Радянському Союзі колективізувалися. Це означало, що п'ятирічний плян колективізації сільського господарства було перевиконано вдвоє. Але далі, на наш подив, ми почули, що всі ці успіхи ніякі не успіхи, оскільки досягнуто їх коштом викривлення партійної лінії, коли порушувалася засада добровільної колективізації і застосовувалися методи примусу. Внаслідок цього подекуди до розряду куркулів потрапили середняки, а то й незаможники. Партійні працівники на місцях вживали щодо них брутальних і навіть кримінальних заходів. Селян тероризували грабунками, конфіскацією власности, арештами. Мали місце випадки примусового усуспільнення житлових приміщень і дрібної живности, як от кіз, овець, свиней та свійської птиці. Через такі здирства дискредитувалася сама ідея колгоспного ладу, і в селян пропала всяка охота вступати до колективних господарств.
Ми слухали ці слова з неабиякою увагою, бо ж усе наше існування залежало від них. Ані одна душа не сміла ворухнутись чи бодай звук вимовити.
Нарешті представник райпарткому дочитав статтю до кінця. Не глянувши на нас, він витяг носовика й почав витирати піт з чола. Робив він це повільно, ніби намагаючись виграти час чи надуматись, що робити далі. Так і не обдарувавши нас ані поглядом, він оголосив, що зараз зачитає постанову Центрального Комітету Всесоюзної Комуністичної Партії (більшовиків). Пізніше я встановив, що цей документ був надрукований у газеті «Правда» 15 березня 1930 року. З нього ми довідалися, що партія вирішила покінчити з примусовими методами колективізації, припинити усуспільнення селянських жител та дрібних свійських тварин і провести розслідування здійснюваних методів розкуркулювання.
Нам важко було пойняти віри в те, що ми чули. Знову настало велике замішання. Чи ж правда воно те, що в статті та в постанові мовиться? А що, коли це тільки штучка така, провокація? Аджеж могло й таке бути. Таж оце щойно вчора ці самі партійні активісти чинили всілякі насильства, які тільки знали чи могли вигадати, аби лише загнати нас у колгосп. Нас запевняли, що Центральний Комітет дав наказ будь-якою ціною усуспільнити всіх нас до Першого травня! Не один з наших односельців заплатив життям за спротив цьому несамовитому тискові. Тисячі й тисячі інших затаврували як куркулів, повиганяли з їхніх хат і заслали в далекі концентраційні табори. А більшість із нас вступила до колгоспу тільки тому, що це був єдиний спосіб урятувати життя.
Тепер же ось Центральний Комітет каже нам, що то була помилка, що то місцеві власті винні в таких надмірностях, бо вони перестаралися і викривили партійну лінію. То де ж правда? На кому врешті лежить вина за позбавлення нас волі, за тисячі смертей, за зруйнування всього нашого способу життя?
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Скінчивши читати партійну постанову, «товариш представник» випростався й повільно обвів поглядом приміщення. Потім відпив води й повторив свій попередній жест з носовиком.
Збори завмерли і всі очі збіглися на представникові райпарткому.
– Бувають такі речі, які не так просто пояснити, – почав він спроквола, зазирнувши у свої папери. – А оце, що я вам збираюся сказати, якраз і є така річ.
І він, затинаючись та загикуючись, часто поправляючись на слові, повідомив нас, що ні партія в цілому, ні окремі представники її не відповідають за примусову колективізацію і той терор, що запанував по селах в усій Україні. Ні, комуністичну партію не можна звинувачувати за ці злочини, бо вона ніколи не схвалювала примусу чи насильства.
Це його твердження прозвучало як саркастичний осміх чи дурний дотеп. Та ми вже призвичаїлися сприймати такі вислови спокійно.